Цього разу чиновник комендатури був ще уважніший до Ганни, запропонував їй чорну сигарету, запитав, чи нема якихось труднощів із французькою поліцією: «Вони зовсім збожеволіли, їй здається, що ми чудовиська, які хочуть крові невинних, вони хапають нещасних емігрантів, садовлять їх до Сюрте, а всі шишки падають на нас, проклятих «бошів»…»

— Ні, ні, мене не тривожили, — одповіла Ганна, не відриваючи погляду од тоненької коричневої теки. — Поліція, звичайно, перевірила мої документи, але на тому й скінчилося.

— Ну й чудово. Тепер з приводу того прохання, яке ви передали панові Прокоповичу…

— Він відмовився його прийняти.

— Ми знаємо. Нічого. Я гадаю, ми зможемо вам зарадити. Треба тільки написати заяву…

— Нову?

— Так, коротеньку нову заяву. Ви звернетесь із проханням дозволити вам виїхати на роботу до рейху. Ви працюватимете за своїм фахом: нам потрібні хороші зодчі. А вже звідти, з рейху, вам легко буде розшукати своїх дітей. Ми допомагаємо тим іноземцям, котрі трудяться на ниві нашої націонал-соціалістичної держави.

— Тут у мене робота, цікава робота… А що буде там?

— Те саме. Тільки цікавіша, як на мій погляд, робота — ви зразу побачите результати своєї праці: поки там зберетеся звідси до Бразілії…

— І ви гадаєте, мені дозволять виїзд із Німеччини до Польщі?

— Куди?

— До Польщі, до моїх дітей?

— Польщі немає. Немає більше такої держави, і вона більше ніколи не відродиться, так що, будь ласка, кажіть «генерал-губернаторство», це не ображатиме тих, хто осиротів у Німеччині після польської кампанії.

«А хто осиротів у Польщі? — подумала Ганна. — Як страшно сказав він тільки що, як жахливо й спокійно сказав він це…»

— Одержати право на відвідання генерал-губернаторства без поїздки на роботу до Німеччини ніяк не можна?

— Боюся, що я не зможу вам допомогти. Я ладен переслати ваше прохання до Берліна, але зрозумійте нас: у Варшаві зараз надто багато всіляких клопотів у нової влади. Місто зруйноване, готелів немає, вас не зможуть забезпечити житлом, а це небезпечно, оскільки там введено комендантську годину.

— Діти у Кракові. У моєї свекрухи.

— Перепрошую?

— Свекруха — це мати мого чоловіка. Вона живе у Кракові.

— Краків — закрите місто. Там резиденція генерал-губернатора Франка.

— А можна запитати власті Варшави чи Кракова?

— З приводу ваших дітей? А ми не дозволяємо виїзду звідти взагалі, а вже в окуповану зону, сюди, у Париж, — і поготів.

— Отже, виходу немає?

— Чому ж? — щиро здивувався чиновник. — Я пропоную вам вихід: робота в Німеччині. Це дасть вам право знайти своїх дітей, запевняю вас.

— Але…

— Не вірте безглуздим чуткам. Переможені, як правило, зводять наклепи на переможців. Ми створюємо всі умови для роботи. У рейху ви зможете творити по-справжньому. — Він поклав свою тверду долоню на її руку, по-дружньому, як людина, що розуміє горе матері, й додав — Повірте мені і покладіться на мене — я не навчився ще бути нечесним. Ось вам папір, а текст я продиктую…

Бандера прокинувся в холодному поті від свого ж таки страшного крику. Сон був жахливий. Бандері приверзлося, начебто його прив'язано до стільця, перед ним — величезний циферблат із повільною секундною стрілкою, яка смикалась, а замість важків — сокира із сталі, що розгойдувалася в такт секундній стрілці прямо над головою. Усе нижче опускається сокира, усе нижче, і ось уже Бандера м'яким пушком на маківці відчув легкий, наче вітерець «шарк-швирк», її дотик і уявив, як через кілька хвилин полосне, і як легенько розпанахає шкіру, і як теплими цівочками побіжить за вуха кров, а потім сокира — із синім полиском, важка, гостра, мов бритва, — торкнеться кістки черепа, і Бандера відчув цю мить, тоненько верескнув і прокинувся.

«Спека, — подумав він, коли явне відчуття сну минуло, притупилося, — через те й страхіття мучать».

Він підвівся з широкої тахти, прочалапав по навощеній підлозі до ванної кімнати й став під холодний душ.

«Лебідь казав, що плоть треба втихомирювати холодним душем, — чомусь спало йому на думку. — Які дурниці. Холодна вода — головний збудник плоті. Тепло-це спокій. Холод передбачає боріння».

Бандера виразно побачив маленьку церкву, де звичайно служив батько; відчув теплий, заспокійливий запах ладану і злякано подумав, що замахується на величезне, заперечуючи примат тепла.

«Хоча, — подумав він, намагаючись заспокоїти себе, — т-це тільки православ'я шукає тепла, унія спрямована в холод неба».

Звиклий боятися батька, він довго ще — навіть після того, як поїхав до Львова, — почував страх: не за вчинок якийсь, а навіть за невисловлену думку.

Він соромився того, що був поповичем, і страх свій переборов силою: у бійці студентів, коли Петро Бурденко спритно був збитий підніжкою, Бандера наступив йому на обличчя і, почувши хруск, закричав, бо очі заслало червоним, а тоді став стусати м'яке, стусати аж до знемоги й блювати, і це було якимось рубежем у його житті, прилученням до вседозволенності, яка підпорядковує собі людину аж до останку.