… Бандера розтер плечі й живіт гумовою шорсткою щіткою, накинув на себе простирадло, легенько промокнув краплі води, оглянув свою маленьку, гарної статури, худорляву постать у дзеркалі, напружив, як борець, м'язи, усміхнувся, згадавши рекламу спідньої білизни для спортсменів, помасажував обличчя, звів тугі брови в одну лінію, потім широко усміхнувся до свого відображення, підморгнув пустотливо та й пішов одягатися.

Бандера любив гарно зодягатися. Як і всі невисокі на зріст чоловіки, він компенсував нестачу зовнішньої мужності строгістю костюма та постійною, роками виробленою гримасою скорботи на розбещеному, внутрішньо жорстокому жіночому обличчі.

Знаючи, що сьогодні відбудеться зустріч із представником гетьмана, який подорожує разом з офіцером СД, Бандера вдягнув сірий костюм із сріблястою іскоркою, краватку пов'язав синю, але потім, оглянувши себе ще раз у дзеркалі, вирішив перемінити на сіру, щоб усе було в один тон. Черевики він замовляв особливі: зовні підошва мала звичайний вигляд, а всередині, у самому черевику, вона піднімалася на чотири сантиметри — при його зрості таке потовщення багато значило.

Спочатку, замолоду, коли він не міг розпоряджатися коштами, Бандера вигадав особливу манеру: він, навпаки, сутулився, щоб усім здавалося, — ось він випрямиться, розправить плечі, підніме голову та й стане зразу таким самим високим і струнким, таким, як і належить бути «вождеві», терористові й борцеві за національну ідею.

Але у Вронці, в польській в'язниці під Познанню, коли Бандера уперше став на колодки, він несподівано побачив себе у вікні «приймальні» і був вражений, як багато значать оті чотири дерев'яні, тарахкотливі, мозольні й важкі сантиметри; він збагнув вищий сенс уявної мализни. Він подумав тоді, що мализна тільки тому й здається мализною, хто не вбачає у ній інтересу. Перейшовши подумки від колодок і зросту до діла, він ще раз тоді пересвідчився у своїй правоті: дійове мале важливіше за багато яке пасивне. Нехай у нього буде тільки сто вірних людей, але вони можуть зчинити такий галас, що всім зацікавленим сторонам та сотня здаватиметься мільйоном.

Коли було вирішено вбити польського міністра внутрішніх справ Пірацького, Бандера організував той «теракт», вигідний об'єктивно двом силам: Німеччині та Пілсудському. (Німеччина вносила елемент смути у прикордонну державу, намагаючись ізсередини послабити її; Пілсудський розв'язав собі руки для «загвинчування гайок»; цей звичайно болісний процес після загибелі Пірацького органи преси вітали як дійовий засіб проти бандитів. Люди не розуміли, що не можна «загвинчувати гайки» тільки в чомусь одному, придушуючи лише одну національну групу, — цей процес неминуче обернеться не тільки проти оунівців, але й проти всіх українців; згодом цей процес торкнеться і поляків — спершу комуністів і демократів, а тоді обрушиться на тих, хто дозволяє собі мати власну думку та обстоювати особисті погляди на події. Взаємопроникнення тенденцій — річ природна, небезпечна, поширена. Націонал-соціалізмові Гітлера батько легіонерів Пілсудський хотів протиставити тоталітаризм польської єдності. Бандера допоміг йому в цьому, він розв'язав йому руки).

Дві сили, перебуваючи у конфліктній ситуації, схильні фетишизувати (хоча й зовні) третю силу, що є якимось пробним каменем у зіткненні їхніх амбіцій. Один — допомагаючи цій силі, другий — виставляючи цю силу як момент національної загрози, стають подібні до жонглерів, котрі пускають нову кульку до каскаду кульок, що перелітають з руки в руку. Бандера зрозумів свою значимість, коли у залі суду заблискали магнієві спалахи газетних репортерів. Бандера повірив у свою долю, коли смертну кару було замінено на довічне ув'язнення. Про це йому сказали ще до оголошення вироку, який він вислухав зухвало, ледь піднявшись навшпиньки, відчуваючи, як жижки тремтять від довгого напруження.

Він завжди мріяв стати. Маючи розум холодний, гендлярський, він збагнув, що народився в такий час, коли вирватися з ряду може лише завзятий, сміливий, спритний, хто ставить не тільки на свою вправність, свою особливість або свої знання. Ні, вирватися, вважав Бандера, може тільки той, хто наділений здатністю представляти багатьох у собі одному. Особистість вища за натовп; треба тільки зрозуміти потрібну ідею, треба спершу розчинитися, зникнути в цій ідеї, знаючи наперед, що це розчинення тимчасове, що загальна ідея кінець кінцем підпорядкована особистій спрямованості — «стати». У Бандери був вибір: він не якийсь там хлоп, він син священика.

Ще змалку, з шкільних років, коли інші хлопці утирали йому носа кашкетом, насуваючи його на очі — згори вниз, у ньому визрівало жадібне, болюче, завжди жорстоке, люте, криваве бажання довести. Усіх тих, хто кепкував з нього, не брав до баскетбольної секції, хто не дозволяв йому бути за воротаря в команді («шкет, не дотягнеться»), він хотів перетворити на своїх підлеглих, які кров'ю вмиються за зневагу.

«Сировина»— нещасні маси безправних українців у панській Польщі — тяжко страждала. «Оця тупа темнота повинна стати моєю зброєю, — думав Бандера. — Їм потрібен вождь, той, хто скаже».

Мороз жаху й захоплення проходив по спині, коли він читав «Майн кампф». «Гітлер німця бере, як своє, — думав Бандера, — він підкоряє його своїй волі, звертаючись до затоптаної в людині величі. А чому я не можу так само взяти українців? Якщо не я — прийде інший, і я зостануся тим, що є, позбудуся людської пам'яті — отже, буду смертний. А я хочу вічного для себе, вічного».

Ріко Ярий не марно проводив «анкетизацію» польських та українських військовополонених у Німеччині. Його сіть через те виявилася дійовою, що не була «сіттю» в шпигунському розумінні цього слова. Коли він заповнював «анкети», розпитуючи кожного полоненого про минуле, про мрії на майбутнє, про сім'ю та друзів, він завжди намагався допомогти нещасним: того на роботу прилаштує, іншого — через Червоний Хрест — до лазарету, тому квитка на батьківщину виклопоче.