До Петеріса підійшла дівчина, стала перед ним на коліна й сказала:

— Повелителю, я більше не можу без вас.

— Невже не можеш, — зітхнув Петеріс, підводячись. — Ходім потанцюємо, тільки нагадай, як тебе звати…

Він підвівся, і дівчина підвелася, і вони подалися туди, де танцювали, а до Ванга з-за штори підійшов горбань, притуляючи до грудей маленьку срібну сурму.

— Знаєте, — сказав він, — я можу продержати гаму туди й назад сімдесят три секунди.

— Це чудово. Молодець.

— Зіграти?

— Зіграйте, чого ж не зіграти.

— Зараз. Я маю постояти хвилинку з заплющеними очима й зосередитись. Я зараз.

І горбань, так само, не розплющуючи очей, заграв — сріблясто й ніжно — тонку й чисту гаму, і таємничий звук, видобутий ним з маленької сурми, перекрив ревіння джазу й п'яні голоси людей, що танцювали в холі.

… «Як же звали оте стерво, француженку, яка тоді зі мною танцювала? — згадував Ян, спостерігаючи за тим, як у тонкому сонячному промені, що просочувався крізь віконниці, повільно плавала пилинка, схожа на малюнок планети з підручника астрономії.

Смішно, звичайно, буде, якщо через цю катастрофу я втрачу пам'ять… Бідний Юстас… Йому зараз важче, ніж мені. Та й взагалі дуже важко, коли відчуваєш своє власне безсилля. А в того стерва, француженки, між іншим, було російське ім'я — Надя».

— Добре, — сказала тоді Надя й перестала танцювати, — коли б цей трубач дудів роздягнений.

— Він артист, — відповів Ян. — Він чудовий артист.

— Який він артист? Трубач…

— Трубач теж артист.

— Ти нічого не розумієш, — засміялась Надя. — Артист — це той, що промовляє на сцені слова, а трубач тільки робить «ду-ду». Великі легені — це ще не талант…

Хтось вигукнув:

— Цигани, друзі, цигани!

Усі ринули в парк. Чотири старі, громіздкі кибитки зупинились на асфальтовій дорозі, що простяглась через туманний парк.

Цигани вилізли з своїх кибиток, одягнені вони були аж надто елегантно: в смокінгах, смугастих сірих штанях; мов чаклуни ляскаючи колодами нових холодних карт, ішли вони назустріч мешканцям старовинної вілли, і хтось із них уже співав гортанну пісню, награючи на банджо; маленькі дівчатка танцювали повільно, наче старі бабусі, і все це здавалося тоді Яну Пальмі таким же нереальним, намальованим, далеким і хистким, немов бачив він цей парк і дерева крізь цигарковий папір.

Дівчинка років тринадцяти, роздивляючись лінії на долоні Ванга, що йшов разом з Яном та Петерісом, швидко говорила:

— Ах, як багато ви звідали любові й щастя, дружби і зради! Ви пізнали багатство й злидні, ви так багато працювали в житті…

Пальма не витримав, голосно зареготав і впав, наче клоун, на газон, вигукуючи:

— Слухайте всі! Наш Ванг, тепличний син міністра, багато трудився і пізнав злидні!

Петеріс обернувся до Пальми і стиха мовив:

— Вона ж працює, навіщо ти?

— Пробач. Ти правий. Пробач. Тримай, — Ян підвівся й простягнув циганці монету, — це тобі.

— Я вам ще не ворожила, — відповіла дівчинка. — Я кажу правду цьому панові: я ж читаю правду по лініях його руки…

— Пробач йому, — сказав Гес Петеріс, — ти добре ворожиш, не сердься на мого друга, просто він дуже веселий сьогодні, він не хотів тебе образити… Поворожи Вілціню, він жде…

І вони пішли по газону: високий Вілцінь і невеличка циганка, яка вела його за руку, а точніше, навіть не за руку, а за вказівний палець, і безперестану забігала вперед, щоб заглянути йому в очі…

Петеріс довго дивився вслід їм, а потім обернувся до Ванга.

— Куди ти?

— Мене призначили в міністерство закордонних справ — це наша сімейна традиція…

— А ти, Ян?

— Чорт його знає. А що в тебе, Петеріс?

— Я їду в Індію, в консульство, — відповів Петеріс.

— По рицарські шпори?

— Може, й так.

— Тепер не дають золотих шпор за видатні заслуги. Тільки позолочені.

— Я згоден і на позолочені.

— Допомагай британцям саджати в тюрму якнайбільше індусів, і тобі дуже швидко видадуть шпори, які відчинять двері нашого клубу.

— Комусь же треба саджати в тюрму. Ти фактом свого народження позбавлений цієї необхідності, Ян.

— Знову ти йому заздриш? — спитав Ванг, замислено прислухаючись до циганської пісні.

— Послухай, Гес, — запропонував Пальма, — хочеш, я дам тобі рекомендаційні листи в Індію, а ти мені замість них надішлеш звідти добре оформлену голову бунтаря, га?

— Мені потрібні рекомендаційні листи, але мої успіхи в боксі більші, ніж твої, Яне, і коли я тебе вдарю, ти впадеш…

— Не сердься. Я перевіряв, до якої міри ти негідник. Негідником знову виявився я. Пробач.