Телефон замовк.

Не розплющуючи очей, зціпивши зуби, накрившись із головою й уткнувши обличчя у вологу від поту подушку, я ніби чув якийсь чимраз ближчий шерех. Я заціпенів.

Затамував віддих. Погамував серце.

Бо саме зараз, цю ж таки мить…

Хіба ж я не відчув, як щось підступило впритул і… наважило…

На край моєї канапи!

Наступною жертвою став не А. Л. Шренк.

І жінка з канарками не пурхнула раптом по своїй кімнаті й не пустилася духу.

Пропала інша людина.

І незадовго перед світанком скляні очі у вікні проти мого стражденного помешкання бачили появу речового доказу.

На вулиці загальмував і спинився ваговозик-пікап.

Геть змучений безсонням, я почув його й стенувся.

Хтось постукав у двері моєї домовини.

Я сяк-так знявся з канапи, хилитаючись, мов повітряна куля, добувсь до дверей, прочинив їх і вперся злиплими очима в обличчя якогось здоровенного бугая в людській подобі. Той назвав моє прізвище, я визнав його за своє, і бугай звелів мені «розписатись отут». Я підписав якийсь папірець, схожий на лікарняну посвідку про смерть пацієнта, й став дивитись, як розвізник потупав назад до свого пікапа, на превелику силу вивантажив із кузова якусь запаковану й начебто знайому мені річ і покотив її тротуаром до моїх дверей.

— О боже, — мовив я. — Що це? Хто…

Та коли те одоробло на коліщатах, зачепившись за одвірок, басовито забриніло, я аж заточився, бо вже знав відповідь.

— Куди його? — запитав бугай, озираючи мої пишні апартаменти. — Може, осюди?

Він підкотив запаковану річ до бічної стіни, повів зневажливим поглядом по моїй убогій канапі, голій підлозі, друкарській машинці на столі й почвалав до свого ваговозика, залишивши двері навстіж.

По той бік вулиці я бачив сотню голубих, темно-карих і ясно-карих скляних очей і відчував на собі їх погляд навіть тоді, коли здер із привезеної речі упаковку й мені в око впала…

Жовтозуба усмішка.

— Боже мій! — вигукнув я. — Та це ж те саме піаніно, на якому мені грали…

«Регтайм кленового листка».

Грюк! Зачинилися дверцята машини. Ваговозик захурчав і поїхав геть.

Я повалився на свою напіврозвалену канапу, анітрохи не вірячи тій широчезній байдужій усмішці.

«Крамлі», — мовив я подумки. І відчув, як жахливо я підстрижений: на потилиці надто високо, з боків надто коротко. Пальці в мене заніміли.

«Що, синку?» — озвався Крамлі.

«Я змінив свою думку, — сказав я. — Крамлі, наступною жертвою має стати не Шренк і не жінка з канарками».

«Отакої! — мовив Крамлі. — А хто ж?»

«Кел, перукар».

Мовчанка. Зітхання. А потім…

Клац… Ту-у-у-у…

Ось чому, втупивши очі в ту реліквію часів Скотта Джопліна, я не помчав дзвонити своєму другові детективу.

Всі скляні очі споглядали мою стрижку й пильно стежили, як я зачиняю двері.

О боже, подумав я, а я ж не вмію грати навіть «собачий вальс».

Перукарня була відчинена й порожня.

Я спинився на порозі, дивлячись на цю пустку. Здавалося, хтось просунув у двері щітку гігантського пилососа і висмоктав з приміщення все, що там було.

Ну, піаніно опинилося в мене, міркував я. А от куди поділися чи кому могли здатися перукарське крісло, креми, лосьйони, одеколони, що забарвлювали дзеркальну стіну в різні кольори й відтінки? І хто прибрав усе волосся?

Посеред перукарні стояв чоловік років п'ятдесяти, — як я невиразно пригадав, власник будинку, — й підмітав щіткою уявне волосся, а власне, не знати навіщо водив нею по голих плитках підлоги. Тоді звів очі й побачив мене.

— Кел пропав, — мовив він.

— Та я бачу, — озвавсь я.

— Утік, негідник, заборгувавши мені за чотири місяці за приміщення.

— Такі погані були справи, еге?

— Не справи, а стрижки. Навіть за два долари підстригав так паскудно, що хоч на виставку, ніхто в цілому штаті з ним не зрівнявся б.

Я відчув свою маківку й потилицю і кивнув головою.

— Заборгував мені, негідник, за п'ять місяців. Бакалійник із сусідньої крамнички сказав, що Кел з'явився тут о сьомій ранку. А о восьмій приїхали із скупки й забрали перукарське крісло. Решту підчистила Армія спасіння. [22] От не знаю тільки, де поділося піаніно. Якби знайти, я б продав його і повернув частину своїх грошей. — Власник будинку поглянув на мене.

Я промовчав. Піаніно, звісно, це піаніно. З якихось тільки йому відомих причин Кел відіслав його мені.

— Куди, по-вашому, він міг податися? — запитав я.

— Я чув, він має родичів у Оклахомі, Канзасі й Міссурі. А хтось тут сьогодні казав, нібито два дні тому Кел нахвалявся, що сяде в машину й пожене аж на той край Америки, а там, не спиняючись, просто з берега, в Атлантичний океан.

— Кел такого не зробить.

— Певно, що ні. Він радше заб'ється кудись у глушину, і туди йому й дорога. О боже, ну й паскудно ж він стриг!