Я рушив уперед по чисто підметених білих плитках, сам не знаючи, що я там сподіваюся знайти.

— А ви хто такий? — запитав господар, зводячи свою щітку, наче рушницю.

— Письменник, — відказав я. — Ви ж мене знаєте. Мене прозивають схибнутим.

— Чорт, а я вас і не впізнав! Це Кел вас так обчикрижив?

Він дивився на мою стрижку. Я відчув, як до голови мені припливає кров.

— Тільки вчора.

— За таке варто б його застрелити.

Я помандрував далі і зайшов за благеньку дерев'яну перегородку, що закривала задню частину перукарні, де були бачки на сміття й туалет. Заглянув в один бачок і побачив те, що шукав.

Фотографію Кела зі Скоттом Джопліном, прикриту місячним урожаєм волосся, не таким уже й великим.

Я нахилився і взяв у руки фотографію.

А за наступні п'ять-шість секунд усе моє тіло мов крига скувала.

Бо Скотт Джоплін зник.

Кел був на місці, навіки п'ятнадцятирічний, усміхнений, з тонкими пальцями на клавішах фортепіано.

Але чоловік, що з усмішкою стояв над ним…

Був не Джоплін.

То був інший чоловік, чорний, але молодший і розпутніший на вигляд.

Я придивився пильніше.

На тому місці, де колись була Скоттова голова, виднілися рештки засохлого клею.

Боже милосердний, зглянься на Кела, подумав я. Нікому з нас і на думку не спадало придивитися до фотографії зблизька. Та й висіла вона завжди під склом і досить високо, так що добре розглянути її чи зняти зі стіни було не просто.

Колись давно Кел натрапив на фотографію Скотта Джопліна, вирізав з неї голову й приклеїв на зображення того іншого чоловіка, неначе там вона й була. А потім, мабуть, і підпис підробив. І ми стільки років дивилися на це фото, зітхали, клацали язиками й казали: «Ну, Келе, знаменито! Оце вам пощастило, га? Ви тільки гляньте!»

І сам Кел стільки років поглядав на фотографію, знаючи, що то облуда й що він облудник, і стриг людей так, наче волосся їм поскубала сукальна машина, а потім по ньому пройшлася знавісніла жатка.

Я поклав фотографію лицем донизу й нахилився над сміттєвим бачком, сподіваючись знайти відклеєну голову Скотта Джопліна.

Хоча й знав, що не знайду її.

Хтось її забрав.

І він же таки, той, що відклеїв її від фотографії, зателефонував Келові й сказав йому кілька слів. Мовляв, усе про тебе відомо! Тепер не сховаєшся! Тебе викрито! Я пригадав, як дзвонив телефон у перукарні. І як Кел не хотів, боявся зняти трубку й відповісти.

А тоді візит до перукарні — і що ж? Два чи три дні тому Кел мимохідь поглянув на фотографію, і його наче хто під дих ударив. Зникла голова Джопліна — зник і Кел.

Устиг тільки прилаштувати своє нехитре майно: перукарське крісло — в скупку, креми та лосьйони — Армії спасіння, піаніно — мені.

Я облишив свої пошуки. Згорнув фотографію Кела без Джопліна і вийшов до салону, де господар і далі водив щіткою по підметених плитках.

— А Кел… — мовив я.

Господар перестав мести.

— Він не… — затинався я. — Цебто його не… Я хотів сказати: «Кел ще живий?»

— Паскудник він, — відрубав господар. — Живісінький і вже десь миль за чотириста звідси на схід із своїм боргом за сім місяців.

Хвалити бога, подумав я. Сповіщати про нього Крамлі мені не обов'язково. Втікач не вбивця і не вбитий.

А чи так?

Подавсь на схід? То чи не мертвий він уже за кермом машини?

Я вийшов за двері.

— Гей, хлопче, — гукнув мене господар. — Вам наче недобре — прийшли, пішли.

Не гірше, ніж декому іншому, подумав я.

Куди ж мені тепер податися? Мою спальню-вітальню заполонила ота жовтозуба усмішка, а я вмію грати тільки на «Ундервуді».

О пів на третю дня задзвонив телефон біля бензоколонки. Геть зморений безсонною ніччю, я лежав у ліжку.

Лежав і слухав.

Телефон не вмовкав.

Дзвонив уже дві хвилини, три…

Що довше він дзвонив, то дужче мене морозило. А коли я нарешті підхопився з ліжка, сяк-так натягнув шорти й метнувсь через вулицю, мене вже так трусило, наче надворі була хуртовина.

Знявши трубку, я відчув, що на тому кінці дроту Крамлі, й ще раніше, ніж він озвався, знав, яка в нього новина.

— Сталося, так? — запитав я.

— Як ви здогадались? — Голос Крамлі звучав так, наче він теж цілу ніч не спав.

— Чого ви туди поїхали?

— Годину тому я голився, і раптом мене ніби щось штовхнуло. Отак, як ви казали. Я ще тут, чекаю слідчого. Прийдете закинути: «А я що казав»?

— Прийду, але не закину.

Я повісив трубку.

В моєму помешканні на дверях у коридорі й досі висіло оте Ніщо. Я зірвав його з дверей, пожбурив на підлогу й наступив на нього. Та й по заслузі — адже воно серед ночі знялося, пішло навідати жінку з канарками й повернулось перед самим світанням, так нічого мені й не сказавши.