Голос на другому кінці дроту пом'якшав, явно потішений моїм замішанням.

— Я можу допомогти будь-кому, будь-де й будь-коли, — невимушено відповів він. — Ви із самотніх душ?

— Що?! — вигукнув я.

— Ви один із…

«Самотніх», — сказав він. І все стало ясно.

Я знов опинився у Крамлі, знов у великому нічному трамваї, що виписував під дощем дугу на повороті. Голос у трубці був той самий, що й тоді, тієї грозової ночі хтозна вже й коли, той, що бурмотів про смерть і про самотність, про самотність і смерть. Спершу — згадка про той голос, потім гіпнотичний сеанс у Крамлі, коли я знепритомнів, і ось тепер — цей справжній голос у телефонній трубці. Бракувало тільки останньої деталі. Я й досі не міг дати цьому голосові ім'я. Не раз чутий, знайомий… Я майже знав, чий він, але…

— Говоріть же! — просто-таки закричав я.

На другому кінці дроту запала підозрілива мовчанка. І в цю мить я почув звуки, що потішили мені вухо більше, ніж будь-які інші звуки за добру половину життя.

Десь там дув вітер. Та це не все: я почув, як на берег накочуються хвилі прибою, гучніше й гучніше, ближче й ближче, і ось уже, здається, шумлять просто в мене під ногами.

— О боже, я знаю, де ви! — вигукнув я.

— Це неможливо, — мовив голос і урвав зв'язок.

Але не одразу. Я безтямно дивився на телефонну трубку й щосили стискав її в руці.

— Генрі! — закричав я.

Генрі висунувся з таксі й утупив очі в ніщо.

Я впав на сидіння машини.

— Ви ще зі мною?

— Якщо не з вами, — відповів Генрі, — то де я? Скажіть водієві, куди їхати.

Я сказав. Ми поїхали.

Таксі зупинилося. Шибки були спущені. Генрі нахилився вперед, і обличчя його скидалось на ніс якогось темного корабля. Він принюхався.

— Не був тут з дитинства. Пахне океаном. А що то за інший дух, тухлий? А-а, поміст. То це ви десь тут живете, писако?

— Великий Американський Романіст. Так.

— Сподіваюся, ваші романи пахнутимуть краще.

— Якщо доживу, не виключено. Ми можемо затримати машину, Генрі?

Генрі лизнув великого пальця, відлічив від пачки три двадцятидоларові папірці й простяг їх через переднє сидіння.

— Цього вистачить, щоб ви не нервувалися, голубе?

— Цього, — відповів водій, беручи гроші, — вистачить до півночі.

— На той час уже буде по всьому, — сказав Генрі. — Синку, а ви розумієте, на що йдете?

Та перш ніж я встиг відповісти, під помостом із гуркотом прокотилася хвиля.

— Звук такий, наче в нью-йоркському метро, — сказав Генрі. — Глядіть, щоб не переїхало.

Ми залишили таксі чекати край помосту. Я спробував узяти Генрі під лікоть і повести в темряві.

— Не треба мене вести, — сказав він. — Остерігайте, де під ногами дріт, мотузка чи цеглина, ото й тільки. А лікоть у мене дуже нервовий, не любить, щоб до нього доторкались.

Я пустив його, і він гордо рушив сам.

— Чекайте мене тут, — сказав я згодом. — Відступіть на крок назад. Отак, там вас не видно. Коли я повернусь, то озовуся до вас тільки одним словом: «Генрі», — і ви скажете мені, який чуєте дух. Гаразд? А тоді повертаєте назад і йдете до машини.

— Атож, я чую, як хурчить мотор.

— Скажете водієві, щоб одвіз вас до венеційського поліційного відділка. Спитаєте там Елмо Крамлі. Якщо його не буде, хай подзвонять додому. Він має приїхати з вами сюди, якомога швидше, бо справа вже закрутиться. Звісно, якщо вона закрутиться. А може, нам сьогодні й не випаде скористатися з вашого нюху.

— Сподіваюся, що випаде. Я ж і ціпка свого взяв на того лиходія. Ви дозволите мені угріти його раз?

Я повагався.

— Тільки раз, — мовив зрештою. — Ви не боїтеся, Генрі?

— Братчик Лис добре заховався.

Почуваючи себе Братчиком Кроликом, я подався далі.

Нічний поміст скидався на слонове гробовище: скрізь довкола — велетенські темні кістки, над ними — важка пелена туману, а внизу — море, що напливає на берег, ховаючи ті останки, потім знову відкриває і знову ховає.

Я скрадався повз крамнички, повз схожі на взуттєві коробки житлові будиночки, повз зачинені картярські салони, примічаючи то там, то там по дорозі темні телефонні будки, що їх завтра чи наступного тижня мали вивезти назавжди.

Я ступав по дерев'яних мостинах, де мокрих, де сухих, і вони зітхали, шурхотіли й подавались у мене під ногами. Весь поміст рипів і похитувався, наче корабель, що йде на дно, а я поминав застережні червоні прапорці й таблички з написом: Небезпечно! — аж поки, переступивши через натягнуті ланцюги, опинився там, звідки йти далі було вже нікуди, в самому кінці помосту, і озирнувся назад, на всі ті позабивані цвяхами двері й спущені та закріплені внизу брезентові намети.