— Це ви такий бісів гуморист, еге?

Я кинув сірника на підлогу.

Господар зойкнув і відскочив.

Я наступив на вогник, поки він не встиг розгорітись.

Господар звів дух і дав волю гніву.

— А тепер геть звідси під три чорти! Ви…

— Стривайте. — Я запалив ще одного сірника, присів і, прикриваючи вогник рукою, підніс його до вицвілих зібганих аркушів машинопису, старих візитних карток і подертих конвертів.

Потім торкнувся сірником то там, то там, і папір зайнявся.

— Якого біса вам треба?

— Тільки номер телефону. Й більш нічого. Я не вимагаю у вас адреси, так що не зможу добутися до того типа чи вистежити його. Одначе телефонний номер, хай йому сто чортів, мені таки потрібен, а ні — то все тут піде з димом!

Я нараз усвідомив, що голос мій підвищився не менш як до десяти децибелів, до шаленого крику. В крові у мене клекотіла Фанні. А з уст вихоплювався лемент інших померлих людей, що шукав собі виходу.

— Дай номер! — гримнув я.

Вогники розповзалися по підлозі.

— Чорт вас бери, затопчіть вогонь, я дам той триклятий номер! Гасіть же, гасіть мерщій!

Я скочив уперед і почав тупцяти по вогниках. Пішов дим, і, поки містер Янус, редактор, що дивився водночас в обидва боки, знайшов у своїй картотеці номер, вогонь уже згас.

— Ось він, цей бісів номер, хай він западеться! Вермонт, сорок п'ять, п'ятдесят п'ять. Запам'ятали? Сорок п'ять, п'ятдесят п'ять!

Я запалив останнього сірника й почекав, доки редактор тицьне мені під ніс ту картку.

«Людина, що кохала вас», — було написано на ній. І номер телефону.

— І годі! — зойкнув редактор.

Я загасив сірника. Плечі в мене розпружились від раптової полегкості.

«Фанні, — подумав я, — тепер уже розв'язка близько».

Мабуть, я вимовив ці слова вголос, бо редактор, червоний як буряк, бризнув на мене слиною:

— Що там у вас близько?

— Мій кінець, — сказав я, рушаючи до сходів.

— Дай вам боже! — гукнув він мені навздогін.

Я відчинив дверцята таксі.

— Цей лічильник цокає, як скажений, — озвався Генрі з заднього сидіння. — Добре, що я багатий.

— Справді добре.

Я показав водієві, щоб він проїхав за мною до рогу, де була телефонна будка.

Знявши трубку, я довго вагався: боявся набрати номер, боявся, що хтось і справді відповість.

Що можна сказати вбивці, коли він вечеряє?

Я набрав номер.

Людина, що колись кохала тебе.

Хто б міг відгукнутися на таке безглузде оголошення?

Кожен із нас — під слушну нічну годину. Голос із минулого пробуджує в нас спомини про ніжні дотики, про теплий подих біля вуха, про гострий, наче блискавка, спалах пристрасті. Хто з нас устоїть перед цим голосом о третій годині ночі? Або коли прокинешся десь над ранок від того, що хтось плаче, — а це плачеш ти сам, і на обличчі в тебе сльози, і ти навіть не знаєш, що тієї ночі тобі наснився поганий сон.

Людина, що колись кохала…

Де тепер вона? Де він? Ще десь живе? Та ні, не може бути. Надто багато збігло часу. Людини, що кохала тебе, вже не може бути серед живих. А що, як усе-таки… Чом би й не подзвонити, як оце робив тепер я?

Я тричі набрав номер, тоді повернувся до машини й сів на заднє сидіння поруч Генрі, слухаючи, як цокає лічильник.

— Не турбуйтеся, — сказав Генрі. — До лічильника мені байдуже. Ще багато буде кінних перегонів і сила грошви попереду. Ідіть подзвоніть ще раз, хлопчику.

Хлопчик пішов дзвонити.

Цього разу десь далеко, неначе в іншій країні, самозваний розпорядник похоронної контори таки зняв трубку.

— Алло! — почувся голос.

Я хапнув ротом повітря й задихано спитав:

— Хто це?

— Коли вже так, то хто ви? — насторожено запитав голос.

— Чому ви так довго не підходили до телефону? — Я чув, як на тому кінці дроту гудуть, проїжджаючи, машини.

Він був у вуличній телефонній будці десь у місті. О боже, майнула в мене думка, він робить так само, як і я. Використовує найближчий автомат для своїх ділових розмов.

— Ну, якщо ви не маєте чого сказати… — мовив голос на тому кінці дроту.

— Стривайте! — «Я ж уже майже впізнав твій голос, — подумав я. — Поговори ще». — Я прочитав ваше оголошення в «Янусі». Чи не могли б ви допомогти мені?