Бурмотіння змовкло. Мабуть, він відчув, що я стою за дверима. До мене долинув звук ходи. Я незграбно відступив, нараз усвідомивши, що руки в мене порожні. Не здогадався взяти як зброю бодай ціпка Генрі.

Двері рвучко відчинились.

Я вп'явся в них очима.

І, наче в потьмаренні, побачив воднораз дві картини.

На столику в глибині повитої сутінню кімнати — стосик жовтих, коричневих і червоних обгорток від хрустких батончиків, шоколадок «Кларк» і «Здорованів».

А потім…

Невеличку тінь і самого малого чоловічка, що дивився на мене безтямними очима, неначе щойно прокинувшись від сорокарічного сну.

А. Л. Шренка власною персоною.

Ворожбит на картах таро, френолог, самозваний психіатр, загальноприступний удень і вночі психолог, астролог, нумеролог, послідовник учення дзен, Фрейда, Юнга і Цілковитий Невдаха стояв переді мною, застібаючи неслухняними пальцями гудзики сорочки й силкуючись розглядіти мене застиглими очима, чи то одурманений якимсь зіллям, чи то приголомшений моїм безглуздим зухвальством.

— Щоб ти згорів у пеклі, — спокійно промовив він знов. А тоді додав з несподіваною блідою усмішкою: — Заходьте.

— Ні, — прошепотів я. Потім повторив голосніше: — Ні. Виходьте ви.

Цього разу вітер дув не туди чи, може, саме туди, куди треба.

Я аж заточився назад, та потім знову став рівно. О боже, а як дув вітер в усі ті дні? Як я міг не відчути цього духу? Таж з біса просто: в мене цілих десять днів була нежить. Я нічого не чув носом. Анічогісінько.

Я подумав про Генрі, з його завжди наставленим за вітром, завжди допитливим шнобелем, від якого й передавалась йому в душу ота дивовижна впевненість. Про кмітливого Генрі, що, переходячи о дев'ятій годині вечора невидиму вулицю, міг уловити дух заношеної сорочки й давно не праної спідньої білизни, який линув з другого боку вулиці, де саме скрадалася Смерть.

Я поглянув на Шренка й відчув, як тіпнулися мої ніздрі. Передусім дух поту — дух поразки. Потім дух сечі — дух ненависті. Які ще суміші запахів? Бутерброди з цибулею, нечищені зуби — дух занепаду. Все те наринуло на мене воднораз, суцільною грозовою хмарою, повноводим потоком. І мене охопив такий млосний страх, наче я стояв на безлюдному березі перед гігантською, метрів на тридцять, хвилею, що ось-ось розтрощить мене. В роті пересохло, зате все тіло зросив холодний піт.

— Заходьте, — повторив А. Л. Шренк невпевнено.

На мить мені здалося, що зараз він позадкує, мов рак, і сховається в своїй норі. Але він перехопив мій швидкий погляд на телефон-автомат навпроти його хатини й на другу будку в кінці помосту, де цокав мій годинник з Міккі-Маусом, — і зрозумів. Та перше ніж він озвався знов, я гукнув у темряву:

— Генрі!

Серед тіні ворухнулася тінь. Я почув, як рипнули черевики Генрі, а тоді відгукнувсь і його голос, приязний і спокійний:

— Я тут.

Шренкові очі перебігли з мене в темряву, звідки долинув голос Генрі.

Зрештою я спромігся запитати:

— Гниляк?

Генрі з шумом утягнув носом повітря, тоді випустив його.

— Гниляк, — мовив він.

Я кивнув головою.

— Ви знаєте, що робити.

— Я чую, як цокає лічильник, — сказав Генрі.

Краєм ока я бачив, як він пішов назад, тоді спинився й махнув рукою.

Шренк відсахнувся. Я також. Ціпок Генрі просвистів у повітрі й з лунким грюкотом упав на мостини.

— Може, знадобиться, — сказав Генрі.

Шренк і я стояли й дивилися на ту зброю на помості.

Я почув, як поїхало таксі, і цей звук наче підштовхнув мене. Я схопив ціпка й притис до грудей, так ніби й справді мав іти проти ножів чи револьверів.

Шренк подивився, як зникли в темряві вогники таксі.

— До чого вся ця бісова дурниця? — запитав він.

А з-позад нього Шопенгауер і Ніцше, Шпенглер і Кафка, погрузнувши в поросі й сперши на руки свої божевільні голови, і собі запитували пошепки: «Атож, до чого воно все?»

— Почекайте, я візьму черевики, — сказав Шренк і зник у хатині.

— Тільки не беріть нічого іншого! — гукнув я.

Він здавлено засміявся.

— Що я можу взяти? — відгукнувсь невидимий, нишпорячи в темряві. Потім з'явився в дверях і показав мені по черевику в кожній руці. — Ні револьверів, ні ножів не маю.

Він назув черевики, але шнурки не зав'язав.

А далі сталося таке, що я й повірити не міг. Хмари над Венецією надумали розійтися, і з-за них виплив повен місяць.

Ми обидва подивилися на небо, міркуючи собі, добре це чи погано, і для котрого з нас.