Шренк повів довгим поглядом по берегу та помосту.

— «І Тесля аж ридма ридав, що стільки там піску», — продекламував він. Потім, ніби дослухаючись сам до себе, тихенько пирхнув. — «Ходімо, устриці, — сказав, — гуртом по бережку. Приємно вирушити всім в прохідку отаку». [39]

І ступив уперед. Я залишився стояти.

— Ви що, не замикаєте дверей?

Шренк ледь позирнув через плече на книжки, що застигли на полицях, мов чорні стерв'ятники із затуманеними золотистими поглядами, чекаючи життєдайного дотику. Їхній невидимий хор виспівував безумні пісні, що їх я мав би почути ще багато днів тому. Я знов і знов перебігав поглядом по тих горах книжок.

О боже, де були мої очі?

Те жахливе урвище з фатальними кінцями, ті шереги життєвих поразок, той літературний Апокаліпсис війн, мерзоти, недуг, пошестей, занепаду, та прірва кошмарів, безодня маячні й сум'яття, звідки, геть збожеволівши, не знайдуть виходу до світла навіть миші чи щурі. Оте кримінальне стовписько дегенератів і епілептиків, що витанцьовують на виступах бібліотечних стрімчаків разом з усе новими й новими зачаєними в темряві нагорі юрбами нудотних і гидосних потвор.

Окремі автори, окремі книжки — то добре. Там щось з Едгара По, там з де Сада — така собі гостра присмака. Але це була не бібліотека — це була різниця, підземна катівня, фортечна вежа, в якій німотно гибіли, ув'язнені довіку, сотні людей у залізних масках.

Чому ж я не бачив усього цього, не розумів?

Тому що тут правив лихий карлик Румпельштільцхен. [40]

Навіть і тепер, дивлячись на Шренка, я думав: ось зараз як ухопить власну ногу та й роздере себе із злості на дві половини!

Одначе він був весело збуджений.

А це робило його ще страхітливішим.

— Оті книжки… — нарешті порушив мовчанку Шренк, не озираючись на свою бібліотеку, а й далі дивлячись на місяць. — Їм до мене байдуже. То чого б я мав дбати про них?

— Але…

— До того ж, — сказав Шренк, — кому б і справді забаглося вкрасти «Занепад Заходу»?

— Я думав ви любите своє зібрання.

— Люблю? — Він кліпнув очима. — Боже, невже ви не розумієте? Я все ненавиджу. Немає в світі нічого такого, що б я любив.

І рушив у той бік, де зникло в темряві таксі з Генрі.

— Ну, — мовив він, — ви йдете чи ні?

— Іду, — сказав я.

— Це що — зброя?

Ми йшли повільно, мало не впритул один до одного. Я з подивом побачив у своїх руках ціпок Генрі.

— Ні, скорше чутливий вусик комахи, — відповів я.

— Дуже великої комахи?

— І дуже сліпої.

— А та комаха знайде без нього дорогу? І куди це вона подалась о такій пізній порі?

— В одній справі. Зараз повернеться, — збрехав я.

Та Шренк був достоту детектор брехні. Почувши мої слова, він аж стенувся від задоволення. Навіть ходу пришвидшив, але потім спинився й пильно поглянув на мене.

— Як я розумію, він керується нюхом. Я чув, про що ви його запитали й що він відповів.

— Гниляк, — мовив я.

Шренк зіщулився у своїх старих лахах. Очі його зиркнули на ліву пахву, на праву, а тоді ковзнули вниз по численних плямах та вицвілих місцях, що мали багаторічну історію.

— Гниляк, — повторив я.

То була куля просто в серце.

Шренк похитнувся, тоді став рівно.

— З якої речі й куди ми йдемо? — задихано спитав він.

Я відчував, як під його засмальцьованою краваткою дрібно, наче в наполоханого кроля, пульсує жилка.

— Я думав, це ви мене ведете. А я знаю тільки одне. — Я рушив далі, тепер уже на крок поперед нього. — Сліпий Генрі винюшував дух заношених сорочок, брудної білизни, занедбаного рота. Винюшив і назвав його мені.

Я не став повторювати той бридкий епітет. Але за кожним моїм словом Шренк ще дужче зіщулювався.

— А навіщо я потрібен сліпому чоловікові? — спитав він нарешті.

Я не хотів відкривати йому всього зразу. Тричі одміряй — раз одріж.

— Через оголошення в «Янусі, тижневику Зеленої заздрості», — сказав я. — Я бачив його випуски крізь вікно у вашому домі.

То була чистісінька брехня, але вона влучила в ціль.

— Так, так, — погодився Шренк. — Але до чого тут сліпий… і ви?..

— До того, — глибоко зітхнувши, випалив я, — що ви містер Душогуб.

Шренк приплющив очі, прокрутив у голові думки і, знайшовши потрібну відповідь, засміявся.

— Душогуб? Душогуб! Сміх та й годі! З чого це ви взяли?

— З того. — Я простував уперед, а він, мов цуценя, дріботів за мною. І говорив я до туману, що копичився попереду. — Не так давно, переходячи ввечері вулицю, Генрі запам'ятав чийсь особливий дух. Той самий дух він унюхав у коридорі свого багатоквартирного будинку і оце сьогодні тут. Це ваш дух.