Се співав Юзько.

Не оглянувшись ні на кого, Микола вибіг раптом із хати.

Тої днини вже ніхто не бачив Миколи. Другої зрана зайшов. Був одягнений по-святочному.

– Тату,- сказав поважно і спокійно.- Я прийшов по вас. Може, поїдемо до суду до С., і там скажете, скільки даєте чи даруєте мені за мою працю на вічність. За три неділі я женюся.

Старий Павло глянув на жінку, що поралася коло печі. Вона не сказала ні слова. За часок він переодяг­нувся в чисте білля і святочну одежу та, закинувши через плечі дзьобеньку, уклав у неї з-за сволока якісь папери, взяв із кутника свою високу гудзувату палицю, затиснув капелюх на голову і подався з Миколою з хати.

За три неділі відбулося весілля Миколи з «козач­кою». На ньому були батько і браття. Санда не могла йти. Зоя обмастилася по руках, ногах і по тілі зеленою мастю, обмотала голову в мокру шмату, казала винести верітки й подушки на сонячну сторону на призьбу й там лягла. Була хора. Казала, що по весіллях не може ходити. Коли ж стало довкола неї тихо і лиш одна Сан­да пішла до воріт на варту, «щоб ніхто не заходив і маму не допитував», вона залилася гіркими сльозами та товкла спрацьованими п’ястуками до стіни. Чи через ниви, відділені Миколі, чи через «козачку» - ніхто не знав.

Сеї самої осені післав Савка, кушнір, до Жмутів старостів. Зокрема, «потайки» розвідувався про Санду й молодий жандар. Зоя жодного не прийняла - відмо­вила. Вгостивши людей та напоївши, вона подякувала їм за честь, але дівчини відмовила, дарма що й батько, й донька обзивалися за ним.

– Савка-кушнір чесний, сердешний хлопець,- роз’­ясняв батько жінці, що поводилася, мов божевільна, коли Павло кілька день по тім робив їй закиди.

– Кушнір, власне, тому, що кушнір,- боронилася вона.- Се шкаралупа, знаєте се? Нічого не має, лиш те, Що на нім. Він письменної жінки потребує, а не невченої, як Санда. Він сватав її маєток, а коли забере його, відішле мені ні дівчину, ні жінку назад. Знаю я таких, як він. А по-друге, кожний кушнір на старість розпи­вається.

– Та ти, жінко, з розуму зійшла,- уступався різко батько за молодим чоловіком.- Як таке можна гово­рити?

Та тут Зоя, мов вколена змія, прокинулася.

– А мій брат Франц що? Не був славним кушніром, що пів-Бессарабії своїми кожухами обшивав, га? Та й до чого довело! Як заробляв, так і пропускав! Уже забув? Навезе тобі грошей повні кишені, та як зачне волочитися з корчми до корчми, як зачне частуватися за рахунок з приятелями, такими красними, як він... а додому вертає п’янісінький, що ледве дверей домацаєть­ся... Аж кінець йому настав. Я ані разу не маю жалю до його жінки, що руки поклала на його життя... не маю, та й... га!

– Ей, Зоє, Зоє, не говори такого страшного, не гріши проти закону божого. Ніхто не має права відби­рати життя тому, кому його сам господь дав. Терпіла вона, небога, що терпіла, нехай би була до кінця терпі­ла,- боронив роздратовано Павло, поглядаючи на донь­ку, що сиділа під вікном на лаві і прислухувалась заля­кано, втираючи від часу до часу потайки сльози...

На згадку про колишню трагедію, що зчинилася в домі Зоїного брата, кушніра, вбитого власною жінкою за його страшне п’янство, то виростали, то щезали якісь дивні лякливі картини перед її молодою уявою.

– Терпіла вона, небога, доста,- почала Зоя нано­во,- терпіла, кажу, доки пропивав він лиш свої запра­цьовані. гроші. Терпіла, і як грошей не стало й один загін її поля ішов за другим в його горло і в горла його камратів красних. Терпіла, як сварився, і брався до бійки, та страхав, сполохував зі сну її і її нещасних дітей... Ей, Павле, Павле, треба правду знати. Не зга­дуймо обоїх. Нехай їм обоїм господь простить. Ти знаєш, я все даю за їх душу - й печене й варене, і ніко­ли, ніколи не шкода, що свою дитину не дам за кушніра, за шкаралупу.

– Не кушнірство винне, що Франц розпився...- обізвався нараз знов Павло,- а винні лихі язики, що її до злого під’юджували, і гризла його теща його, що він не мав маєтку, як побрався з її донькою. Злі язики, Зоє, кажу ще раз. Злі слова зародили не одне зло. Та лишім се, жінко, а Савку таки шкода було відкида­ти!
– наставав Павло на своїм.

– Ви кажете так, а я кажу так,- забубоніла Зоя.- Відмовила йому раз, відмовлю другий, відмовлю і третій!

– Від-мов-ляй...- одказав співучим, ніби питайним голосом старий, устав зі свого місця, взяв свою високу палицю й вийшов із хати.