Шрифт:
– Зле знаєш. Я не люблю сварки. А чого до старих Михайленків пішла, того я не знаю.
– Як до старих, то я знаю, Сандо,- сказав і засміявся Юзько.
– Не знаєш і не догадуєшся, Юзьку.
Юзько заглянув їй в очі і втопив у них свій диявольський усміх.
– Овва, Сандо,- сказав,- сховай собі за крайку, що знаєш, а я тобі скажу, що я знаю. Мама пішла до Михайленків, щоб дали свою Гафійку за Миколу. Така мама, як наша. Що, зле знаю?
Санда стояла мов укопана. Розумом вона вдалася більш до батька, й велике гадкування не було її звичаєм.
– Може, й так, Юзьку, може... гадаєш, її дадуть за Миколу?
Юзько зареготався.
– Такі багачі, як вони, дадуть за «поляка»... з одною фальчею? Най мама пожде трохи. Сама Гафійка не схоче, а вже її старі... Лиш сміх піде селом. Та й хто схоче таку тещу, як мама? Ти кажеш, що знаєш маму?
І Юзько вмовк. Санда не обзивалась більше. Нараз їй усе роз’яснилося, вона все зрозуміла. Юзько й собі мовчав. Він скрутив папіроску, запалив і сказав:
– Коли Микола буде за мною питати, то кажи, що я пішов у село. Ввечір підемо обидва з кіньми на леваду. Будемо пасти. Там будуть і інші... він уже знає...
– Скажу.
Юзько пішов, а Санда за бараболею та поранням до обіду й забула, що він їй казав. Лиш одного не забула. Се лежало, мов розцвіла квітка пишна, червона в її замкненій, соромливій душі: Савка пішле до неї сватів...
Два дні не приходили хлопці додому ночувати. Все поралися поза домом. То орали на озимину, то волочили, дещо паринували, то знову засівали, аж третього вечора пішов Юзько до хати по сердаки, бо знов коні мали випасатися по скошеній отаві. Харч і що треба було носила їм сестра в поле. Два рази батько заходив і приносив хліба й іншу страву, робота йшла гаряче. По роботі й оранині в полі мали молотити, відтак до млина їхати. Тут уступала одна праця другій, і застою не було ні в чім.
Тим часом і дома теж не було супокою. Зоя з Сандою вимазували хату, прали, білили, обтикували ікони, бо на другу богородицю був у селі храм. Зоя ходила, робила кожну роботу, що зарвала в руки, завзято, гарячково, а все була сердита, все гнівна, все чогось їй не доставало.
– Скінчили б уже раз ту роботу в полі,- накинулася третьої днини на чоловіка, що, похилений, тихо, спокійно ходив повсюди, де треба було, і робив своє господарське діло.
– Скінчуть, як зроблять... Чого тобі, жінко? Добре, що є кому робити. Гадаєш, я ще такий міцний, як колись.- По його лиці перебігло щось болюче.- Або й ти? Давно се було, жінко, як ми удвох гарували. Ми не багатими побралися. Ти мала мало, я трохи більше... а решту... сама знаєш...
– Ах!
– відтяла Зоя.- Я вам такої, а ви мені сякої.
– Та нехай і так, коби добре,- відповів він і робив своє далі.
Коло полудня хлопці вернули з поля. Микола тягнув за собою борону, а Янко плуг. Поскидали сердаки з плечей одним рухом рамен і, впорядкувавши все, як стій увійшли в хату.
Сонце стояло вже дуже високо.
– Давайте, мамо, їсти,- кликнув Янко і протер чоло.
Микола сів за стіл на лаву і ждав. Коли мати спішно подавала сніданок, Микола глипнув на неї. Вона уникала його погляду. Була напружена в рухах і в виразі лиця. Нараз, беручи ложку в руки, спитав:
– Як там наша справа? Найшли вже для мене молоду?
І втопив ложку спокійно в молоко та почав їсти. Їв поволі. Час минав. Зоя не зараз відповіла. Янко не хотів молока, і вона пражила йому яєчницю.
– І багачка, мамо?
– тягнув далі Микола, не підносячи очей. Знов минув якийсь час.
– І багачка, мамо?
– повторив Микола своє питання.
Зоєю аж трясло.
– І багачка була б, і молода, і з гонором на все село,- обізвалася нарешті Зоя мов не своїм, беззвучним голосом,- але...
– Відмовили... Що?.. Забагато поля має поляк, ні?
Він звернув своє лице спокійно до неї і, обтерши рукавом губи, встав.
– Але замолода,- докінчила мати, виминаючи, як перше, його погляд.
– Замолода Гафійка, замолода, мамо, і не на те ховали одиначку родичі, щоб теща гнобила її, як своїх дітей... Що буде, мамо? Я мушу завтра йти до Марчуків. На мене будуть ждати. Я дав слово.
– Я й там була.
– Знаємо, що були. Ми і знаємо, що говорили. Говорили...- казав із чудним супокоєм,- відмовляли синові молоду, називали його лінюхом, що за ним буде жінка його в роботі удвоє вгинатися, називали його злодієм, що буде з хати виносити всю її працю, говорили, що... що... Мамо!
– скрикнув нараз із такою силою обурення і гніву, з такими іскрами ненависті в очах і вдаряючи п’ястуком у стіл, що миска й ложка захиталися.- Якби ви мені не мама, не жінка мого тата, я б вас убив, як вовчицю, і до криміналу сам замельдувався!
Він відвернувся до вікна і стояв. У хаті було тихо. Так, мабуть, ніколи не було тихо, як у ту мить. Молодший брат не рухався... Юзька не було, вона, мати, стояла рівна, як смерека, лиш лице побіліло як полотно, а уста скривилися, аж зуби показалися здолу. Чи з болю... чи з ненависті... хто її знав. Янцьо спер голову на руки над столом і віддихав важко. Його очі впилися в лице брата, і він читав у них - боявся деяку хвилю, деякий час страшного ожидання. Микола не рухався з місця, не оглядався. Нараз залунало недалеко хати, мов струя, вплило вікном гарним чоловічим голосом: