Одного ранку, в серпні, зайшла до них одна своячка. Касандра Вергер, донька вбитого брата Зої і його нещасної померлої жінки Варвари. Вона була, як видно, сирота й немолода вже. Однісінький старший брат її помер у війні, а вона, з давніх літ у службі в місті, відвідувала часом тету Зою, одиноку родичку з бать­ківської сторони. І не так вона прив’язалася до тети Зої, як до Санди. Обидві щиро любилися й були чи не ровесниці, та й доля їх до передвійни була чи не однако­ва. Під час війни змінилося дещо в житті Касандри. Найшовся в неї хлопчик од «закордонного». Гарний, міцний, із темним волоссям і білим личком. Зачувши про се, Зоя лиш знизала плечима.

– Треба їй того було?
– спитала, звертаючись до чоловіка й Юзька.

– Та видко... що треба,- обізвався рівнодушно ста­рий, мачаючи стиснену у жмені мамалигу в бриндзу.

Юзько усміхнувся. Санда не обзивалася. По її лиці перебігло щось чудне... мов жаль, мов вимушений усміх...

– Одним москалем буде більше...

– Або українцем,- сказав Юзько.

Ніхто не заговорив про те більше. Що кому до того? Кожний ховав своє у грудях, мав свого доволі.

Отож зайшла до них одного разу ота Касандра з своїм маленьким хлоп’ятком. Ненадовго. Вона була на службі в місті, де її тримали з малим п’ятилітнім хлоп­чиною й пустили тепер, на її просьбу, відвідати рідню на кілька днів.

Одної днини, наслідком того недовгого перебування в тети Зої, зчинилася така пригода. Старий Павло пішов У сусіднє містечко платити податки, набрати жінці «потайки» на спідницю, собі купити люльку, бо стара десь затряслася, і ще дещо інше до хати. Ввечір перед тим Санда розчинила хліб, уранці пішли заглянути до конопель, що недавно відвіз їх Юзько до «балти» коло ниви, де була вдолині і вгорі засіяна кукурудза, а Касандру виправили з худобою недалеко долини, де саме кукурудза вдалася слабше й земля була кваскувата, як казали; і на ній ріс, буяв там та не там падиволос. По­ле те тяглося, як сказано, з долини вгору, де що два роки пишалася найкраща кукурудза, а то знов і білий хліб. Юзько, що мав того дня складати сіно в кориці на сіножаті на інше місце, вийшов і собі з дому.- Чи туди, чи куди-інде, не казав докладно.

Він останнім роком зчаста баламутив маму й не все бував там, як казав дома; особливо коли горіла в полі робота. Іноді, було, каже: йду туди й туди, чи жати, чи сапати, а вийде собі, де захоче. Він і іншим помагав, і своє робив - чи пізніше, чи в інший час,- дарма що ніколи нічого не подасть запізно, ні запізно не звезе до­дому. Крім Санди й тата, помагали йому в господар­ській роботі й інші. Так воно було й сим разом. Сіно лежало згромаджене та ждало його руки, та не в ко­пицях, а на землі.

Оглянувши коноплі, чи не час би їх, може, вибирати з води й звезти додому, Санда почула, що її наче не­видима сила тягне вибігти вгору, побачити, що там діялося. Давно там не була, ще як перший раз, а від­так і другий, сапала і підгортала кукурудзу, а потім як іноді носила Юзькові харч. Юзько, бувало, все завер­тає її:

– Тут я сам буду сапати, чого тобі тут? Пильнуй ліпше худоби, я за той час тут більше прироблю, ніж коло худоби, як буду її пасти. Краще оставайся в доли­ні, як хочеш уже сапати, або, як кажу, при худобі, а на горі буду я.

Сьогодні їй прийшла охота поглянути на кукурудзу й на горі. В долині вона була трохи слаба. Тут вона мала б належати Юзькові, на горі - їм. Стала на хвилинку і ще роздумувала. На горі було поле ліпше, отже, й кукурудза, може, і краща вдалася. Вона диви­лась задумано вгору. Звідти, думала, побачить і Юзька на сіножаті. Коли ж хотіла поступити далі, перебіг їй заєць близько перед ногами впоперек стежки. Вона про­кинулася. Агій! Аж злякалася. Та й справдешній уже заєць. Кількома скоками перебіг їй доріжчину. Чисто, як блискавка. «Недобре поведеться їй»,- сказав їй внутрішній голос, бо се був важний і давній на «правді» заснований забобон, що кому заєць перебіжить дорогу, то йому зле поведеться. Сплюнула й усміхнулася.

Що їй могло тут притрафитись? Вона перебігла думками всі можливості лиха й не найшла його. Їй мов камінь із грудей упав. І тут нараз причувся їй ніби свист Юзька. Свист устав, але ненадовго. Повітрям залунав його гарний, ще кращий, як давніше, голос:

Санда всміхнулася вдруге.

«Се Юзько, мабуть, до своєї дівчини,- подумала,- добре, що він там, а може, й вона там, та «мала», як він її іноді називав, а якої мама так не любить і раз за разом то «печерицею», то «макітрою» охрещує, бо вже надто дрібна вдалася; а то й «дзявкою» через її спів. Вона, де б не була, де б не опинилася, не могла здержати, щоб не заспівати. Може, обоє зійшлися тут? Але ні. Юзько до всіх так, і всі дівчата до нього при­хильні. Його тяжко було вдержати, щоб аж женився, хоча він не раз, розгнівавшись через що на маму та висварившися з нею, грозить, що відділиться, «як Мико­ла», й покине всіх, тоді побачать усі, хто такий Юзько.