Шрифт:
Тетана. Що ти сказав, сину?
Михайло. Безе! Поцілунок!
Іван. Добрий поцілунок! Як брусом зазяже в животі, то мусиш цілувати бабу-знахарку, щоб одшептала!
Михайло. Ха, ха, ха!
Тетяна. А ти їж кисіль, коли боїшся вареників.
Іван. Чого я їх буду боятись? Ого! Нехай вони мене бояться!
Явдоха вносить молоко. Їдять, розказують, приймають, що було на столі, і виносять.
Карпо, по павзі.
– Ну, браття! Вип’ємо ще за здоровля батька й матері, що годували нас, одягали, вчили й до розуму довели.
Всі. Будьте здорові, тату, мамо!
Карпо. Випийте ж і ви, мамо. (Наливав й дає.) Явдохо! (Дає.)
Демид, до Василини.
– Мені так приятно в вашій сім’ї, мов у рідних.
Василина. Я навіть забула, що ви чужий.
Демид. Спасибі! Слова ці для мене дуже дорогі.
Тетяна й Явдоха. Пошли, Боже, всім щастя!
Макар, через сльози.– Щоб... щоб... ви наш рід возвеличили і прославили, щоб до ґенералів дослужились!...
Петро. Спасибі!
Михайло. Дослужимось! Встає, цілує батька, матірь. От тепер би кофейку та гавану.
Тетяна, до Карпа.
– А ти, сину, і забув кофію купить?
Карпо. Забув!
Макар, до Карпа.
– А гавану?
Карпо. То дорога цигарка, тату.
Макар. А-а!
Іван, до Михайла.– А ти курив коли-небудь гавану?
Михайло. Курив! А ти?
Іван. Цілу сотню мав. Не люблю, роздав.
Михайло. Невже?
Макар. Та бреше він: де б він достав, як воно дороге?
Іван. От ви вже, тату, не вірите, що я курив добрі цигаркй. Не забувайте, що я старший писарь!... Як наші поверталися з Китаю через Одесу, так мені привіз гостинця мій приятель.
Петро. А чом ти не поїхав у Китай? Побачив би світа!
Іван. Не захотів.
Михайло. Чого так? Грошей би привіз.
Іван. Я не люблю чужого.
Макар. Він любе спать.
Іван. Хто спить, той не грішить.
Михайло. І то правда. Заспівати б. А-а! Іване! Зацвірчи, брате, цвіркуном! Після такого обіду приятно посміятись і згадати дитячі літа.
Петро. Ні, свисни соловейком!
Іван. Забув уже всі штуки.
Михайло. Невже забув? Жаль!
Іван. Давня річ!
Петро. А як з театра виводили за те, що цвіркуном кричав, - забув?
Карпо, сміється.– Про це недавно згадували.
Іван. Ні, я цього не забув і не забуду... А от мені цікаво: чи ви з Михайлом пам’ятаєте, як вас обох виводили з церкви за вуха?
Михайло. Коли?
Тетяна. Бог зна, що вигадав!... Ніколи я не повірю, щоб Михайла, або Петра - виводили з церкви, та ще за вуха!
Іван, сміється.– От же, їй-Богу, виводили!
Тетяна. Не вірю!
Макар. Вигадки!
Іван. Він же, тату, тоді не був учителем, а дитиною. Петре, невже й ти забув?
Петро, сміється.– А виводили.
Михайло. Чорт зна що!... Може, Петра й виводили, тільки не мене.
Петро. Обох вивели! Пам’ятаєш, ми були раз на страсті, я тобі показав трубочиста, що стояв у церкві, як з кагли виліз. Ти розсміявся, вхопив себе за носа, щоб не вибухнув сміх, - та надувся, рука сприснула з носа, і ти кикнув на всю церкву, а я й собі!... Де не взявся кучерявий сторож, пам’ятаєш?
Іван. Живжа брівжа, собача карівжа, ашіна, радова, кошки, ношки, собачі торошки! (Сміється!)
Михайло. Дурацькі слова!
Петро. Ха, ха, ха! І видумають! Так цей самий, кучерявий, узяв нас одного і другого за вуха й так, як пару бичків, співаючи разом із хором «разбойника», - вивів з церкви!