Михайло. Скотина!

Терешко. А тож! Твар нечувственна! Посоромився батька принять при всіх, а? Ти мені, вилупок, гляди! Я, брате, сердитий і палений! Я не Білоконь! Вернувся додому, і давай хлипать, що син дуже запанів. Кислиця дурна! Я б його при всіх охвицерах... Нехай би тільки одважився зне­важити мене! Хто тебе родив? Я! Хто тебе вивчив? Я! Хто тебе ротмістером зробив? Я! Та за чуба, та в морду! Отак їх треба учить, щоб проти роду носа не драли! Чуєш?

Михайло. Хто соромиться простоти свого батька, чи матері, простоти свого роду, - такого не варт і чоловіком назвати!...

Терешко. Чуєш? Бач, он мундир який, ґуберський учитель, - це тобі не яканебудь свиня, а поштивий до батька, неньки! Гляди мені!

Матюша. І я буду поштивий, от побачите!

Терешко, ніжно.– Ах, ти каналія! Та я знаю, що ти гарний хлопчина; це так гово­риться, що, бач, які є виродки!... А як він читає? Чудово! А ну, прочитай, Матюша, на­пам’ять «Гуси!»

Матюша. Та я зіб’юся!

Терешко. Ну, ну, сміливо!

Вбіга Василина.

Тіж, і Василина, а потім Іван, Петро й Демид.

Василина, до Михайла.
– Можна?

Михайло. Ідіть, ідіть!

Терешко. Перебили.

Василина. От як би ти, Михайле, почув, як наш Іван співає. (Побачила Терешка.) Здаєть­ся, дядько Терешко.

Терешко. Уже й здається! Та він же, він, не який лисий чорт! Бач, як виросла за рік! Дівка хоч сьогодні заміж! (Цілується.) Діждала, сестро?...

Тетяна. Слава Богу! (Утира сльози.)

Терешко. Чого ж плакать? Танцюй, радій! Ех, ти! А це мій Матюшка, Василино. (Матюша так само ногу приставляє й цілується з Василиною.) Це твоя сестра, двоюрідна сестра. Бач, яка панянка вийшла, а все через те, що вчилась. Ну, читай же «Гуси». (Входить Іван, Демид і Петро.) Помішали знову!

Ті ж, Іван, Демид і Петро.

Усі. А! Дядько Терешко! (Цілуються.)

Терешко, показує на Демида.
– А це ж чий? Може... (Підморгує до Василини.) Га? Ха, ха, ха!

Демид. Та ви мене знаєте, учитель, Демид.

Терешко. Паньків?

Демид. Еге!

Терешко. Знаю, знаю. Здоров будь. (Цілується.) А й бравий козарлюга! Може, не­правда, Василино? (Василина соромиться й ховаєть­ся за спину матері.) Отак! То й учені соромливі; а я думав, що тільки наші дівки раків печуть. Ну, ну - не буду. Що ж, Іване, добра мо­сковська каша ?

Іван. Добра, дядьку, тільки дома краща.

Терешко. А звісно! (Цілується з Петром.) Про­курор, чи хто ти будеш?

Петро. Ще не знаю, ще тільки поїду на службу.

Макар. Кандидат прав.

Терешко. Еге, еге, розумію... Я й сам, брат, кандидат на старшину, а ти, виходить, кандидат на прокурора!

Макар. Всі права має!

Михайло. Ну, заспівайте що-небудь! Я так люблю українські пісні!... І я підтягну.

Терешко. І я люблю! У нас у трезвости чудово співають по нотному! Писарь наш ловко ноту знає, ну й муштрує.

Петро. Іване, заспівай!
– Чудово співає!...

Василина. Співай, Іване!

Іван. Підтягуйте, то й я буду.

Василина. Сам, сам!

Іван. Гуртом краще.

Терешко. Гуртом.

Усі співають. Іван виділяється, або заспівує, або співає соло, якщо актор має голос.

Пісня:

й. т. д.

Михайло, стоїть проти Йвана. По скінченю пісні Михайло почина аплодувати. Терешко теж, Ма­тюша з ним.

Терешко. Так і в нас у трезвости ляпають; і Матюші теж ляпали. Матюша! Катай «Гуси!»

Михайло. Ну, брате Йване, ти талант. Ко­лись ти дражнив соловейка, а тепер сам як соловейко співаєш. І скажи, на милость, де в тебе голос узявся?