Шрифт:
Тетяна, до Явдохи.
– Взяла поставила печериці без масла й без сметани на вогонь, а сама сіла за книжку. Я масло била в сінях, а Домаха пішла по воду. Чую: смердить горілими печерицями. Вбігаю - згоріли! Ні спекти, ні зварить, ні прясти, ні ткати... Що ж ти вмієш?
Василина. Я вмію, мамочко, морожене робити. Тетяна сміється добродушно. Солодке, солодке! От купіть форму - я вам зроблю... Е... та що ж, у нас льоду нема!
Тетяна. Ох, треба буде вчить канальську лисичку, бо хто ж тебе таку недотепу візьме.?
Явдоха. У нас уже є...
Засилина. Є, є! В Явдохи, мамо, є курчата!... Манюні, манюні, та гарнюні - я люблю курчаток!
Тетяна. Дивитись любиш на курчаток, а як виводити, то того не тямиш.
Василина. Я навчусь, усьому навчусь, тілько перше треба поїхати на курси!
Входять Карпо, Демид і Іван.
Ті ж, Карпо, Демид і Іван.
Демид. Здоровенькі були, мамо! (Цілує руку Тетяни.)
Тетяна. Доброго здоровля! Тілько-що приїхали, саме на обід; мабуть, будуща теща ще жива! Вибачайте ж, ми гостей ждемо. Ходім, дочко, ходім, Явдохо, готовити стіл. (Ідуть.) Карпе, будь ласка, достань на вечір печериць.
Карпо. Та я ж вам достав уже.
Василина. Мамочко!
Тетяна. Не годяться, зчервивіли.
Василина, цілує матір, до Карпа: - Старі!
Явдоха, сміється.
Тетяна. Чуєте! Загуркотіло!... Приїхали!! Раптом іде у двері, за нею Явдоха й Василина.
Карпо, біля вікна.
– Справді приїхали!
Надворі голос Тетяни: Діти мої! Сини мої, соколи мої!
Голос Василини, весело викрикує: І я скінчила, І я скінчила!
Карпо й Демид ідуть у двері.
Іван. Суєта!
Завіса.
ДІЯ IІ
Проста хата, світлиця. На полу багато одежі, килимків, подушок у цвітних наволоках. Великий стіл. Віденські стільці, канапка. Обідають усі. Михайло сидить на покуті, коло нього: з одного боку Петро, з другого Карпо й батько; далі з обох боків сидять: Демид, Іван і Василина. Мати й Явдоха подають обід.
Михайло, їсть.
– Порося чудово засмажене, і полковник Сорокотисячников похвалив би! Недавно я обідав у нашого директора. Подавали теж порося - куди! Ні один повар так не засмажить поросяти, як мама!... А начинка, начинка - таїть!...
Макар. їжте, діти, їжте, та вибачайте, що все просте, хуторське!
Карпо. Дай, Боже, повік!
Петро. О, як би нас у городі годували хуторськими харчами, добре б було!
Макар. Погано в городі годують. Я колись з тобою обідав.
Михайло. Наш директор і його брат, полковник Сорокотисячников, люблять смашно поїсти... А я до кулінарії маю охоту.
Їсть.
Макар, до Карпа.
– До чого Михайло має охоту ?
Карпо. Любе поварювать.
Макар. А!...
Михайло, проковтнувши.
– І навчив я свого директора деяким приправам, так він часто кличе мене попробувати обід по мойому рецепту. Особливо нам печериці вдаються.
Входить Явдоха й Тетяна. Одна несе макітру з варениками, а друга кисіль на емаліованому блюді. Василина хутко приймає тарілки, Явдоха ставить макітру, Тетяна блюдо з кисілем, потім достають тарілки з шафи, що тут же стоїть, і переміняють: Михайлові, Петрові й Демидові. Все робиться хутко, а разом з тим іде балачка.
Тетяна. Завтра достанемо й ми печериць! Михайле, вареничків! Так, як ти любиш: запечені у свіжому маслі зі сметаною. Петю, а ти? Їж, сину, бач, як вимучився! Василино, внеси зливок до кисілю. Їжте, діти, їжте!
Василина встає.
Явдоха. Сиди, сиди, я сама! Пішла
Петро. От, як би таких вареників дали в кухмістерській, та ще на голодні зуби!...
Іван. Можна луснути.
Михайло. Ха, ха, ха! У кухмістерській! І в нашого директора не дадуть! Дорого. Подумай! Свіже масло і сметана в городі!... А вареник любить масло і сметану: ллєш, ллєш, а він вбіра, та й убіра в себе; за те ж як і запечеться в цій приправі, прямо - безе!