Тетяна, до Явдохи.
– Взяла поставила пече­риці без масла й без сметани на вогонь, а сама сіла за книжку. Я масло била в сінях, а Домаха пішла по воду. Чую: смердить горі­лими печерицями. Вбігаю - згоріли! Ні спекти, ні зварить, ні прясти, ні ткати... Що ж ти вмієш?

Василина. Я вмію, мамочко, морожене робити. Тетяна сміється добродушно. Солодке, с­олодке! От купіть форму - я вам зроблю... Е... та що ж, у нас льоду нема!

Тетяна. Ох, треба буде вчить канальську лисичку, бо хто ж тебе таку недотепу візьме.?

Явдоха. У нас уже є...

Засилина. Є, є! В Явдохи, мамо, є кур­чата!... Манюні, манюні, та гарнюні - я люблю курчаток!

Тетяна. Дивитись любиш на курчаток, а як виводити, то того не тямиш.

Василина. Я навчусь, усьому навчусь, тілько перше треба поїхати на курси!

Входять Карпо, Демид і Іван.

Ті ж, Карпо, Демид і Іван.

Демид. Здоровенькі були, мамо! (Цілує руку Тетяни.)

Тетяна. Доброго здоровля! Тілько-що приїхали, саме на обід; мабуть, будуща теща ще жива! Вибачайте ж, ми гостей ждемо. Ходім, дочко, ходім, Явдохо, готовити стіл. (Ідуть.) Карпе, будь ласка, достань на вечір печериць.

Карпо. Та я ж вам достав уже.

Василина. Мамочко!

Тетяна. Не годяться, зчервивіли.

Василина, цілує матір, до Карпа: - Старі!

Явдоха, сміється.

Тетяна. Чуєте! Загуркотіло!... Приї­хали!! Раптом іде у двері, за нею Явдоха й Василина.

Карпо, біля вікна.
– Справді приїхали!

На­дворі голос Тетяни: Діти мої! Сини мої, соколи мої!

Голос Василини, весело викрикує: І я скінчила, І я скінчила!

Карпо й Демид ідуть у двері.

Іван. Суєта!

Завіса.

Проста хата, світлиця. На полу багато одежі, килимків, подушок у цвітних наволоках. Великий стіл. Віденські стільці, канапка. Обідають усі. Михайло сидить на покуті, коло нього: з одного боку Петро, з другого Карпо й батько; далі з обох боків сидять: Демид, Іван і Василина. Мати й Явдоха подають обід.

Михайло, їсть.
– Порося чудово засмажене, і полковник Сорокотисячников похвалив би! Недавно я обідав у нашого директора. Пода­вали теж порося - куди! Ні один повар так не засмажить поросяти, як мама!... А на­чинка, начинка - таїть!...

Макар. їжте, діти, їжте, та вибачайте, що все просте, хуторське!

Карпо. Дай, Боже, повік!

Петро. О, як би нас у городі годували хуторськими харчами, добре б було!

Макар. Погано в городі годують. Я колись з тобою обідав.

Михайло. Наш директор і його брат, пол­ковник Сорокотисячников, люблять смашно поїсти... А я до кулінарії маю охоту.

Їсть.

Макар, до Карпа.
– До чого Михайло має охоту ?

Карпо. Любе поварювать.

Макар. А!...

Михайло, проковтнувши.
– І навчив я свого директора деяким приправам, так він часто кличе мене попробувати обід по мойому ре­цепту. Особливо нам печериці вдаються.

Входить Явдоха й Тетяна. Одна несе макітру з варениками, а друга кисіль на емаліованому блюді. Василина хутко приймає тарілки, Явдоха ставить ма­кітру, Тетяна блюдо з кисілем, потім достають тарілки з шафи, що тут же стоїть, і переміняють: Михайлові, Петрові й Демидові. Все робиться хутко, а разом з тим іде балачка.

Тетяна. Завтра достанемо й ми печериць! Михайле, вареничків! Так, як ти любиш: за­печені у свіжому маслі зі сметаною. Петю, а ти? Їж, сину, бач, як вимучився! Василино, внеси зливок до кисілю. Їжте, діти, їжте!

Василина встає.

Явдоха. Сиди, сиди, я сама! Пішла

Петро. От, як би таких вареників дали в кухмістерській, та ще на голодні зуби!...

Іван. Можна луснути.

Михайло. Ха, ха, ха! У кухмістерській! І в нашого директора не дадуть! Дорого. Подумай! Свіже масло і сметана в городі!... А вареник любить масло і сметану: ллєш, ллєш, а він вбіра, та й убіра в себе; за те ж як і за­печеться в цій приправі, прямо - безе!