Тетяна, сміючись.– Отакої! Мало не сорок літ, як побрались, а він цілуватись!

Михайло. Ха, ха, ха! Так ми справимо знову ваше золоте весілля. (Позіхає.)

Тетяна. Може б одпочив, сину? Там у Явдохи гарно, a-ні мушки, - і холодок.

Михайло. Ні, мамо, вже не рано, скоро й вечір.

Входить Терешко.

Т і ж і Терешко.

Терешко. Здорові були! З неділею, сестро!

Тетяна. О, брат Терешко. (Цілуються.) Де ти взявся?

Терешко. Навмисне приїхав. Здоров, Макарю! (Цілуються.) Чув ще позавчора, що приїдуть учені племенники, взяв свого Матюшу, та й поїхав, щоб побачитись! А це ж, певно, Михайло ?

Михайло. Я, дядюшка!

Терешко. Пан, справжній пан, страшно й підступать! Поцілуємся, чи що?

Михайло. А як же? Я для вас не пан. (Цілуються.)

Терешко. І пахне паном. Їй-Богу! Вуси пахнуть наче мнятою, чи любистком.

Михайло. Ха, ха, ха!

Терешко. Гарний! А мундир - бач який!... Ну, вже і я своїх меньшеньких учу, може, і мені Бог пошле щастя діждатись такого пана! Матюша перейшов у перший клас! Бідовий! Там, брате, чита, заслухатись! Оце недавно читав у чайнім домі трезвости, та так йому плескали, що ой, ой! У нас село величезне, так трезвість театр поставила, і самі наші парубки, і чоловіки, які помолодчі, роблять представлення. Все йде за приводом нашого писаря: він перше служив у театрі, а тепер писарем, так зна це діло. Скоро все містечко буде представлять!... І нічого, розважають; оце зімою підеш - ніч довга, а там і не оглянешся: трохи послухаєш, трохи поспиш, диви - і півні заспівали!

Михайло. Це добре, дуже добре, що в селі є театр; корисна розвага!

Терешко. Одно погано, що меньше стали прясти і ткать: як представлення, то вже і ткачі, і пряхи там!

Макар, сміється.– Прядуть!... Туди на­шого Івана недостає...

Терешко. Вернувся? І що ж, дослужився до якого чина?

Макар. Старший писарь.

Терешко. Слава Богу й за це! Все ж не простий мужик. Писарь, брате, тепер важна птиця. От забалакався, а коні стоять нерозпряжені, і Матюша сидить на возі. Я зараз.

Іде.

Макар. Стрівай, я звелю, щоб робітники розпрягли, а Матюша нехай іде в хату!

Ви­ходить.

Тетяна. А я вам дам пообідать.

Терешко. Спасибі, сестро! Я такий, що й сам би сказав, як би їсти хотів. Ми з Матюшею, в Балабанівці, в мого кума, добре пообідали. Коней попас і пообідав.

Виходить.

Тетяна і Михайло.

Тетяна. Що ж би я своїй невістці подару­вала? Так усе на-скоро, що й не придумаєш; та я, сину, й не знаю: що можна подарувати знатній, та ще й багатій панночці?

Михайло. Краще, мамо, нічого. Бо по­дарунок треба зробити не меньше, як у сто карбованців, а де ви їх візьмете, коли от і мені треба дати, і тому, і другому... Нехай уже колись те зробите, як меньше буде розходу.

Тетяна. Ні, сину, не можна так. Мені покійний батько Макарів, ваш дід, як я йшла під вінець, подарував самими червінцями сто карбованців. Так вони й лежать у мене; то я тобі, сину, віддам, а ти від мене подаруєш їх своїй... як її звуть?

Михайло. Наташа... Наталка!

Тетяна. Еге, еге! Наташі! Подаруєш їй, щоб вона знала, яка в тебе приязна мати; хоч і проста, а обіход, мовляв, знає.

Михайло, цілує в обидві руки.– Спасибі, ма­мочко! Це мені дуже приятно, і Наташа буде он яка рада.

Ті ж, Макар, Терешко і Матюша.

Терешко, тягне за руку Матюшу.
– Та не сором­ся! Іди, йди, Матюша! Що ж, що він ґуберський учитель ? Нічого! А все-таки двоюрідний браті тобі. (Вводить.) От глянь! Бач, який мундир? Такий і в тебе буде. Будеш учитись - будеш паном! Тільки не цурайся, сукин-син, батька. Ну! Здоровкайся!

Матюша незґрабно, по дитячому, зпершу одводить, а потім приставля праву ногу до лівої. Михайло цілу­ється з ним.

Терешко. Уштивий, поштивий, - вже й воно на щось закандзюбилось: бач, як ногу приставив... Сказано - наука! Одно мені боязько: отак учиш, учиш, сучої пари, дітей, з посліднього, а потім дивись, вийде такий супис, як Білоконенко! Ти знаєш, Макаре, Білоконя?

Макар. Сидора?

Терешко. Еге! Син його тепер, брате, у війську, ротмістер, шкадроном командує! Неаби-що, а все ж таки син! Білоконь же на нього скільки потратив! Одного коня купив за 300 рублів. І що ж би ти думав? Поїхав старий до нього аж у Варшаву, так що ж? Він його, супостат, не приняв! Були гості, охвицери, так аж поки не розійшлись гості, старий сидів на кухні з денщиками. А? Ну, вже б я не подивився, що він ротмістер!