Тебе пройма якийсь таємний страх,

І слово мовиш, пристрастю натхнене:

— Боюся я... тремчу... згублюся я...

Тебе утрачу й розпливуся млою...

Вгорни та заслони мене, хай я

Не бачу прірви ген... там... під собою.

Аж ось тепер шлях нам огонь роздер

І зорі стелять нам вінець весільний.

Грім грає нам могутню пісню сфер

І світ паде у вир чуття похмільний.

— Цілуй мене, ах, зацілуй мене,

Одно єство ми, божество обнови.

Хай буря світ лукавості здмухне —

Ми створим світ із нашої любові.

* * *

Ген сонце йде... Я буджусь... Де ти?.. Де?..

Я сам... Я все був сам. Мені так сумно.

Сіріє ніч, і сірий день веде —

Ох, чом, життя, смієшся з мене глумно?..

Як тільки мавка прочитала цю поезію, її всі почування вибухли стихійно.

Мерщій зложила картку, сховала її у викрій на розхвильованих бурхливих грудях, обома руками обняла за шию Йвана і гаряче, жагуче, шалено своїми устами впилася в його уста.

Іван, заскочений, скам'янів.

Спершу він тільки чув, що крізь його уста якесь могутнє, нагле, млісно-чародійне море оп'янілого, жагучого, солодкого вогню йому вливається в душу, в серце, мозок, розливається на ліс, на землю і на небо, на всесвіт.

А він, як іскра в безконечному пожарі, затратив свідомість, хто він, де він, що з ним.

XXIV

Нараз він чує, як біля його серця чиєсь серце стукотить.

Одчиняє очі...

Немає нікого...

Очеретним шелестом іде питання з його уст:

— Мавко, де ти?..

Іван кладе руку на чоло і на хвильку дивиться глибоко в себе, в застигаючий огнений вир на дні душі.

Поволі оглядається довкола себе. На землі коло нього торбинка... Він підносить її. Сонно-глухо йде від нього в ліс питання:

— Мавко, де ти?..

Мовчки, німо дивляться на нього стіни зелені, закам'янілі струї сонця серед гілля, синява небес...

Нараз Іванові здається, що маленький, райський цей куток у гущі лісу — це труна.

Світ, вистелений мохом і травою, стовбурами зелені підпертий, небом нагорі накритий — це могила.

А в цій могилі, у труні лиш він один — і ця торбинка... Пам'ятка по ній...

— О ні, це не пам'ятка...

Її уста я чую на моїх устах... Чую серцем биття серця в її грудях... Вона тут... Чому ж я не бачу її?.. Вона сховалася від мене... Моя мавка — моя мрія — пустійка... жартунка, пустунка...

Він миттю зірвався й почав її кликати:

— Мавко, обізвися!

Вся його душа в ухо входить. Тихо.

— Мавко, моя весно, моє щастя, обізвися!

Прикладає руки до вух. Мовчання,

— Мавко, моя світляна мріє, де ти?..

Холодними кліщами тиша всовгується в душу.

Іван кличе, прохає, питає:

— Мавко, люба, ти сховалася?.. Жартуєш?.. Правда?..

Обізвися, прошу тебе!

Мені за тебе лячно, страшно...

І знов не чує відповіді. Івана охоплює жах. Він кидається в гущу, розглядається довкола, обшукує кущі, вільшину, папороть.

Ніде немає мавки.

Нараз йому здається, що вона до нього відгукнеться на слова старої пісні.

Він станув, оглядається кругом і просить:

— Люба, кохана моя, доле і світло моє ти.

Прошу, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?..

Оперся на сосну, щоб не впасти, коли слухає і чує, як гримить стомолотами його серце...

— Тепер... тепер вона відгукнеться...

Сота частина хвилинки — як вічність...

А з вічності ледве чутний шум іде від верховіття лісу...

Він до столика біжить.

Книжки лежать і спокійно ждуть... Скочив блискавкою в хатку.

Її капелюх у хатці... У дверях хатки кличе, болем битий:

— Мавко, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?..

Надаремне.

— Не чую вже ні голосу, ні гомону її...

Іван біжить у напрямку зеленого віконця гущі, звідки мавка вперше показалася йому, перед ним; стає та блудними очима дивиться і дивиться...

Тре чоло руками, а з його грудей, немов стогін умираючого, продирається одчайний шепіт:

— Її лице... і усміх... і розмова... поцілунок — це тільки сон моєї божевільної уяви...