Мавка сіла на крісло.

— Мавочко, моя весняна мріє, скажіть мені, будь ласка, що діється у вашім серденьку?..

— Колись скажу...

Іван хвилинку думав, опісля розказав мавці про гостину батька й брата в нього тут у лісі.

Мавка слухала з найбільшим зацікавленням і тішилася, як пізнала, що він не знає про її гостину в його батька.

Іван вийняв тисячу корон і став просити мавку, щоб вона ті гроші переховувала в себе.

Мавка не хотіла, щоб Іван жив далі в лісі, бо це може стати дійсно небезпечно, й не хотіла брати гроші в переховок.

Аж коли Іван розказав всю історію з управителем, вона злякалася і взяла гроші від Івана.

— Чому ж ви мені того зараз не сказали? Я його нагнала вже зі служби.

Іван сказав:

— Це майже божевільна людина, здібна до найбільших злочинів. Це він учора так реготався у пшениці, як побачив нас обох разом.

— Так? Невже це справді він був?..

— Люди витягнули його з пшениці і гнали його селом, а він не хотів признатися, що він управитель... Аж коли йому загрозили, що його спалять, він признався, і тоді село серед насміху й побоїв загнало його додому.

Мавка дивувалася і повторювала:

— То він сміявся з нас?.. Ох, здається, не було би гріху, якби люди були його вбили.

ХХІІІ

Коли виходили з хатини, мавка позирала на Івана з гарячим почуттям і добротою.

«Тепер, лісовику, коли ви двічі збереглись від смерті, ви мені подвійно дорогі».

Сіла при столику.

Іван узяв руку мавки у свої обі долоні:

— Вам, мавко, я завдячую не лиш моє тілесне, але — і це головне — моє душевне й духовне життя. Ваша велика любов до народу та до всього, що просте, вбоге, але добре і шляхетне, творить чуда.

От мені, наприклад, так здається:

Хоч од почину світів минули мільйони літ, то де любов заквітне, там є перший день світотворіння.

Обоє хотіли тепер не сказати й не признатися, а голосно крикнути, щоб ліс і синє небо і земля почули:

— Я кохаю тебе!

Мовчки слухали кукання зозулі.

Мавці здавалось, що саме любовне слово — заслабе, замарне у порівнянні з незбагнутою силою, яка народжується у душі, щоб кинути її настрічу другій, спорідненій істоті.

Тепер вона й без слів вже знає, що Іван її кохає, а вона його.

Однак як перейти межу, яка не дозволяє ні йому, ні їй свобідно, щиро, якнайсердечніше і без соромливості й без остраху собі взаємно впасти в обійми.

«Ти задумуєш небезпечну гру з огнем...»

Усміхнулась і сказала в думці:

«Бабусю, вибач, але я говоритиму так само, як ти, коли постаріюся, як ти, моя кохана».

Вона нагло встала і взяла торбинку в руки.

— Мій любий лісовику,— засміялась,— я вже мушу йти додому...

Іван злякався:

— Але ж, моя весно! Сонце ще високо...

Мавка зауважила, як Іван поблід і затремтів.

— Ні, ні, я жартую... Знаєте, лісовику, забавмося в хованку. Добре?

— Прошу, дуже радо.

— Ви лишіться тут і ждіть, аж я з гущавини дам знак. Тоді мене шукайте.— Скинула капелюх.

— Дайте його до хатини.

Коли Іван ішов з її капелюхом до хатки, мавка простягла до нього руку і з розкішним усміхом закликала:

— До побачення.

Як Іван з хатини вийшов, не побачив мавки і не знав, куди вона ділася.

Він сів при столику і ждав її знаку й не міг діждатися.

Почав уже бентежитися.

Нараз почув м'який, хрустально-дзвінкий голос мавки:

— Довго тебе тут я жду, вже прийди, моє серце, ось тут я.

Розкішно-млісна хвиля вдарила йому на груди. Мов промінь сонця до зорі, так він до неї біг.

— Я крилами усіх орлів лечу до тебе!

Моя весняна мріє, де ти?

— Тут я!.. — загомонів до нього ніжно ліс.

Іван продерся з трудом крізь гущавину й, коли побачив мавку, остовпів з великого зачудування.

Під шатром густого гілля, перетиканого жмутами палкого світла сонця, окутана буйною зеленню, вона, неначе райська пташка у маленькій клітці, сіла на сосну, котру звалила буря, та пронизувала Йвана навздогін зі сонцем чародійно приманливим сяйвом своїх розсміяних очей.

Із хвиль її русявого волосся сяяв золотий діадем серед синіх і світляно-білих квітів, що сплелися разом з папороттю. Сонце наче зацікавилося, що за дивно чарівна істота тут з'явилася.

Кинуло проміння на квітки, і діадем, і запашне волосся дівчини та утворило веселкове, мрійне сяйво довкруги цієї чародійно-гарної голівки.

Таємно-примарним серпанком, мережаним з світла й тіні, дух природи оповив їй груди й голі, круглі, наче вирізьблені з мармуру, рамена.

Поклав їй на уста, на очі, на обличчя й на цілу її дівочу стать таку незбагнуто-могутню силу чару й примани, що, здається, та світляна візія краси сюди прилинула з якоїсь вимріяної, вирійної країни, кращої від нашої убогої землі.