«Дивіться, діти, що за чудасія. У цього критика замість душі — три шевські копита! Що вони означають?»

Перелякана постать белькотала:

«Пер-пер-ше коп-ито «еп-еп-гика», друге «лір-лір-гика», третє «драм-гат-гика!»

Цар пекла питав:

«Чому ж одне копито таке обгрижене, облуплене? Що на це гикнеш?»

«Поз-а-як я дуже не люблю лірики»

Сатана розсердився:

«Я сам собі дивуюся. Моє пекло валиться, а я мушу заходити в дискусію по питанням естетики з тією людською калікою! Але знай моє добре серце й заки підеш у гарячу смолу, вивчися elementa atque rudimenta людяності й естетики від Сатани, коли ти, покривлений виплодку, не навчився їх од людей. Ergo primum: кожний глибокий твір штуки містить у собі по своєму змісту нерозривну ліричну, епічну та драматичну стихію. Secundum: чув ти що про геніальну драматичну лірику, про геніальну ліричну епіку та про таку ж ліричну драму? Може б тобі послужити цитатами? Невже ти міркуєш, що я, цар Сатана, знижуся до рівня твоєї порожньої, самохвально цитованої ігноранції, ти, мізерна критична личино? Tertium: скринька з копитами на місці твоєї душі дає доказ на те, що ти дивишся (наскільки ти взагалі в силі дивитися) на вартість поезії не з ідейно-змістового й формального, тільки з недорослого школярсько-формалістичного становища, ти старосвітський скриньково-копитний естете з четвертої гімназійної класи! Quartum: справжнім критиком може бути тільки творчий дух, який сам сотворив якусь мистецьку цінність. Що ж цінного ти дав у царині штуки і критики?»

Мумія пробелькотала:

«Ніч-ніч-ого. Я лишень пишу принагідні рец-рец-ензії»

Сатана озлобився і гримнув:

«Так ти не критик, тільки рецензент? Яким-же правом ти, заслинений обгризаю чужого твору духа, поважився станути перед обличчям царя Сатани? Це провокація пекла з боку земної мізерії!»

Сатана миттю прочитав рецензії дивної постаті й зареготався:

«Ти, засушений черве, навіть не знаєш різниці межи ключем од поезії та ключем од комори зі салом! У творі штуки ти шукаєш тільки патріотичної бовтлини, соціальних вареників та віросповідної лемішки, ти, закаптурений капітульний алілуйку, ти, бабинцевий пісний щуре, ти, завуджений середньовічний естете з тонким носом французької гувернантки і з чуткою душею африканського носорога!»

Цар Сатана обернувся до всіх присутніх у пеклі й дивувався:

«Дивіться, мої пекельні пані й панове, на цю поломану людську почвару! Цей тюремний рецензент вічно стогне за посадою в небі, а до царя Сатани голоситься по найвищу пекельну нагороду! Невже ви бачили безодню такої католицько-пекельної облуди? Хо, хо! Це зовсім вигідна річ засісти аж два достойні місця: одне, холодне, в небі, а на зиму друге, тепле, в пеклі... Їй-Богу, цей побожний бісів накорінок, цей бездушний рецензент, готов дійсно стати небезпечним конкурентом усіх найбільших панів-злочинців. Не дурно ж він безперестанно глипає одним оком на небо, а другим у пекло...»

Тепер Сатана глянув на мумію і сказав:

«Наслідком твоєї бездушності та нікчемності тобі зовсім чужа вразливість, тонкість і безпосередність естетичного вчування в поезію та її відчування. Зміст, форма й тон твоїх рецензій — це тільки так звана шевська пасія духового імпотента й безсильне та вонюче порскання наскрізь лихої, лукавої тварини. У своїх рецензіях ти зводиш особисті рахунки з письменниками, які не дали тобі жебрацької милостині. Го, го! За те, що ти замість поетичним талантам чоботи шити, цькував на них поліційні і шкільні власті, посилав їх у дім божевільних, нападав на їх ім’я й на їх честь і доводиш до того, що велика частина незрячої братії в народі починає дивитися на твори духа зі становища рівних тобі свинобійників на ярмарку, Ми, своєю милістю Цар Сатана, уповноважені всіма поетами й естетами, робимо тобі честь ось якою заявою:

«Ти — мой! Ти, в нулю розпучнявілий чорний пункте! Ти, у присінок духовості заблукана гнидо! Ти, рецензійний жук в коров’ячім багні! Ти, духовий галапасе! Ти, мертвороджена підземельна каналіє! Сповідайся мені перед цілим пеклом! А як одне слово мені збрешеш, то я тебе сейчас настромлю на макогін моєї начальної пекельної куховарки»

Мумія впала перед Сатаною та сповідалася словами:

«Господь Бог упослідив мене на тілі й на дусі, а одночасно закпив собі здорово з мене, бо в безконечній порожнечі мого «я» все товклася й переслідувала мене тільки одна думка:

«3 тебе великий естет!..»

Я знав, що це неправда. Але тому, що непогамована честолюбність палила моє порожнє нутро, я забажав закрастися в Парнас коштом болю і праці справжніх талантів. І вірний своїй поломаності я почав дивитися зизом на життя й на твори духа.

«Мою честолюбну сверблячку втихомирював я таким робом, що моє «я» счухувало своє марне випотіння до творів духа, як теля счухує шерсть до кедра; розпорпувало їх, мов кертиця цвітник. Я був сірником, тим найпростішим сірником, який мусить усе до чогось потертися, щоб видати зі себе відомий запах. Значить, найвища нагорода належиться мені, бо я не нищу людського тіла, як мікроб, тільки людського духа...

Я в царстві духа Калібан:

Пече мене чужий талан —

Я ж безталанний і безплідний.

І зизоока мстивість лиш

Мене так мучить, наче миш

За пазухою. Ох, я бідний!

Хай пропаде весь духа світ,

Бо я Терсіт»

Постать почала битися побожно кулаком у груди й раз-у-раз молилася при тому: «...буди милостив мені грішному... буди милостив мені грішному». Першого слова цієї молитви не було чути. Певно постать навмисне його промовчала, бо з уваги на своє положення боялася сказати і «Боже», як також «Сатано».

Сатана це помітив і глянув на постать огненно-прошиваючими очима. Тоді критична мумія зиркнула в останнє одним оком побожно на небо, а другим із найбільшою покорою на Сатану та закінчила, свою сповідь ось яким знаком хреста:

«Во-во-во імя Ссс-ссатани, його жени та-та-та його пот-омства, амінь».

Сатана крикнув до мумії:

«Ти хоруєш на манію великості, коли думаєш, що ти був у силі знищити твір духа або талан. Ось яке воно мені вдалося! Тут коней кують, а жаба ногу підставляє! Але за те, що ти мав злу волю й нічого нею не вдіяв — служба! Сейчас тим духовим віхтем заткайте в пеклі мишачу діру!»