– Ні, Бразде, – швидко перебив його Микула. – Я не хочу і не піду до твого дому… Це правда – старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Так поможи ж мені рятувати свій рід. Дай мені купу…

Бразд довго сміявся.

– Що я чую! – нарешті сказав він. – Це правда, я даю купу людям. І не я даю – що я, княжий холоп, – я даю купу людям від князя. І закуп мусить дать князеві – оброк, мені – урок. Коли ж він цього не зробить, я маю право, як посадник князя, бити його різками, якщо тікатиме – зроблю обельним холопом… А з тобою що я зроблю, коли не даси оброку і уроку?! Битиму різками чи зроблю холопом? Як не є, а ти ж мені брат…

– Що ж… – глухо промовив Микула. – Якщо буде треба – битимеш різками, зробиш холопом…

Так Микула взяв купу у свого брата.

Багато людей зібралося цього дня в Золотій палаті, всі лави з неї загодя винесли, попід стінами навкруг товпились ліпші мужі Русі – князі земель і городів, бояри й воєводи, тисяцькі, огнищани, тіуни княжі.

Тільки в кінці палати, як і завжди, стояли крісла – княгині Ольги посередині, Святослава і Уліба з боків.

Скоро з дверей вийшла княгиня з синами, кілька бояр і воєвод. Княгиня Ольга пішла вперед, але не сіла, як це бувало раніше, в своє крісло, а зупинилась і якусь хвилину стояла біля нього.

Усі, що зібралися тут, знали, для чого їх покликано і що їм скаже княгиня. А все ж вона була дуже неспокійна, і коли почала говорити, то сама не пізнала свого голосу і часто зупинялась, щоб передихнути.

– Дружино моя, – почала княгиня, – бояри, воєводи, люди Русі. З близьких і далеких земель, з усіх україн днесь покликала я вас сюди, бо маю велику й важливу потребу… Відомо вам, дружино моя, що от уже много літ минуло, як не стало князя Ігоря, і по вашому слову сіла я на Київський стіл. За ці літа зробила я, що могла. А що не зробила – не кляніть, а швидше виправляйте, бо зараз важкий час на Русі, мнозі діла треба сотворити. От чому я й зібрала вас, дружино моя! Діла много, а сама я стара й немощна стала, чую вже й кінець свій, люди. Давайте ж порадимось, хто зараз сяде на стіл Київський, кого назвемо своїм князем…

Тихо було в палаті, і княгиня Ольга мовчала.

– Волимо тебе, княгинє… поможемо! – пролунало кілька голосів.

– Ні, дружино моя, – відповіла на це княгиня. – Я сказала не всує, мусимо назвати князя.

– Святослав! – крикнуло тоді багато голосів разом. – Просимо Святослава!

І вже в палаті закричали:

– Святослава! Князем бути Святославу! Просимо Святослава!

Коли шум затих, княгиня Ольга сказала:

– Думала і я, кому князем бути. Святослав буде вашим добрим князем. Іди, сину, сідай на стіл!

Святослав сів у крісло, на якому колись сиділи Олег і Ігор, на якому тільки вчора сиділа його мати – княгиня Ольга. І враз у палаті прозвучав голос:

– Сів єси на Київському столі князь великий Святослав!

Багато голосів підхопили:

– Славен князь Святослав! Славен!

Але швидко голоси стихли. Два боярини й два воєводи підняли з підлоги зарані приготований шматок дерну, поклали його на голову князя.

Він чув, як холодна земля торкнулась його голови, від шматка дерну одривались і котились по шиї й спині грудочки землі.

– Де єси, князю? – запитали в Святослава.

Це була хвилина нерушимої клятьби, яку завжди у день вокняжіння давали людям своїм князі Русі. Святослав знав, що належало говорити й що говорили до нього князі, і відповів:

– Під рідною землею єсмь і під людьми моїми.

– Чи будеш вірно служити людям своїм?

– Клянусь.

– А якщо відступиш?

– Нехай земля поглине мене…

Тоді два боярини й два воєводи підняли шматок дерну і розбили його на голові князя Святослава. Земля й коріння обсипали його голову, груди, руки. Так вона засипле його, якщо забуде своїх людей.

Але князь Святослав ніколи не зрадить свого слова. От до нього підступило кілька гриднів. Гострим бричем [133] зняли волосся на голові, залишивши одне тільки пасмо – нехай воно нагадує людям, що віднині Святослав – великий князь. От до Святослава підійшла мати – княгиня Ольга, вона тримала в руках зроблений кращими кузнецями із червоної міді, позолочений, викладений багатьма дорогими каміннями шолом. Гридні подали їй, і вона зав’язала на Святославі пояс із мечем. Один із старійших бояр дав Святославу лук і тул…

– Славен наш князь! – гриміло, виплескувалось з дверей і вікон.

Тоді князь Святослав вийшов із Золотої палати, за ним рушили всі воєводи й бояри.

Перед ґанком, скільки не глянь оком, по Горі, на городницях стін, на дахах будинків, навіть на гіллях дерев, – скрізь було повним-повнісінько людей. Одразу ж за ґанком, обабіч шляху, що вів до Перуна, у бойових доспіхах своїх, із щитами й мечами у кілька рядів стояли дружинники, а попереду них, на чолі, – сотенні й десятники, над ними сріблом блищали списи, під подихом вітру з Дніпра розвівались знамена землі Чернігівської, Переяславської, Деревлянської, Новгородської і ще багатьох, що прислали сюди своїх гонців. За дружинниками стояли купці, ремісники, жінки й діти з усієї Гори…