Шрифт:
– У Рось княжича Володимира? – дуже повільно й суворо промовив Добриня. – Подумай, що говориш, Малушо! Не твій Володимир – Київської землі княжич.
Вона заплющила очі. Міцно стиснула уста, опустила голову.
– Правда, Добринє… я думала, що Володимир мій, але він княжич! Що ж залишається тоді в мене? Був син – і я ще жила, візьмеш його – і нічого, нічого в мене немає. Слухай, Добринє, мені страшно, ой, як мені страшно. Душу ти забираєш у мене!
Горе Малуші було таке велике, що вона більш нічого не могла сказати, а, притулившись до дитини, мовчки плакала.
Коли б Малуша в цю хвилину подивилась на брата, вона б побачила, як з його очей також викотилась одна за одною кілька сльозин. Добриня плакав, і це була, мабуть, найважча в його житті хвилина, бо ще раз гридень відчув, що і він, і Малуша – це роб’ї люди, княжі раби.
А потім Добриня змахнув сльози – ні Малуша, ні хтось інший не повинен бачити, що гридень також може плакати.
Але Малуша і не дивилась на Добриню, вона не могла одірвати рук і очей від свого сина, бо надовго, а може, і навіки прощалася з ним.
Далі було, як уві сні. Коли почало темніти, Добриня з дружинниками заходилися збиратись у далеку дорогу: сідлали коней, поперек сідла Добрині міцно ув’язали короб…
Малуша сама винесла дитину із землянки, передала її на руки Добрині, а він уклав у короб. І вони так обережно все це робили, що дитя навіть не прокинулось.
– Прощай, сестро, – тільки долетіло до Малуші. – Не сам роблю, десницею князя…
Він поклав їй на плечі свої руки і вклонився.
– Прощай!
Дружинники сіли на коней, чотири чорних вершники, як птахи, полетіли на захід, де ще пломеніла багряна заграва.
Малуша зайшла до землянки і, нічого не тямлячи, обшарила руками одрину попід стіною, де недавно лежав її син. Одрина ще була тепла, на ній у тому місці, де лежав Володимир, лишились западинки. Але сина нема, не буде…
Вона кинулась із землянки, ніби могла просити щось у дружинників і брата, які тільки-но поїхали. Але надворі було темно й тихо, ніде не чути ні голосу, ні кінського тупоту. Вони вже поїхали далеко, далеко…
Темна постать жінки метнулась круг землянки до дубів, де недавно прив’язані були коні, до криниці, з якої вони напували коней, до кручі, з якої вона часто дивилась на Рось…
Розгублена жінка дивилась на небо, благально підносила руки вгору, до зір, але їй не всміхнулась жодна зоря, на небі не було ні єдиної хмарки, що могла б спуститися до неї.
І тоді вона впала на росяну траву, обхопила голову руками і заридала, застогнала, затужила так, як може ридати тільки мати, – нестримно, невтішно…
– Володимире! Мій синочку! Моя дитинко! Сонечко моє, життя моє, радість моя, де ти, де ти, озовися?! Ти був біля мене – і я сміялася, ти був біля мене – і не було в мене більшої радості, чому ж ти пішов від мене, чому покинув?.. Боги на високому небі, люди на широкій землі, та поможіть же мені, рятуйте мене, поверніть мені синочка!.. То я б тебе, синку, усе колисала, аби тільки з тебе радості діждала…
Від самого серця йшли прості слова, плакала, квилила обікрадена, знедолена мати. І коли б камінь мав голос, то й він озвався б на цей крик. Але камінь голосу не має, а більш ніхто серед ночі почути її не міг.
І за весь цей час їй жодного разу не прийшла і не могла прийти в голову думка, що вона, проста жінка полянського роду, дала життя дитині, яка стане колись великим князем Київського столу і що через тисячу літ люди пригадають її, рабиню Малушу, і здивуються її великій, святій любові.
7
У покоях княгині Ольги не ждали князя Святослава. Коли він раптом відчинив двері й зупинився на порозі, то побачив матір, що сиділа на лаві, священика Григорія, який стояв перед нею і в чомусь її нібито переконував, та ще ключницю Пракседу, що поралась у кутку.
В цьому не було нічого незвичайного: княгиня завжди кликала увечері до себе священика, кожного вечора до неї заходила й Пракседа, щоб радитись про наступний день.
І в світлиці все було як завжди: у двох кутках горіли свічки, на столі лежав хліб і стояла корчага з водою, ложе княгині прибране, скрізь заметено.
Але було в світлиці й незвичайне: у темному кутку Святослав помітив колиску, а в ній дитя…
Він стояв і думав, що йому робити? Він хотів, його поривало кинутись вперед, схилитись, як веліло серце, над колискою, подивитись, взяти на руки своє дитя. Але він не знав, вагався, чи може виказувати почуття, коли в світлиці є священик Григорій, Пракседа!..
його зрозуміла й допомогла мати княгиня.
– Ти йди, – веліла вона Пракседі. – І ти, отче, – винувато додала вона, – перепочинь, ми з князем мусимо поговорити.