І так було не тільки цієї ночі. Ранок їй видався кращим ще, ніж ніч, бо тоді вона вперше побачила очі свого сина, дивилась у них, як у любов свою й душу. День пробіг, як промінь, бо до землянки приходили, як велів покон, прості люди Будутина, й усі вони несли свої дари. Вечір ще раз втішив її, бо тепер син уже хотів спати, а сама Малуша відчула важку втому, заснула та так і спала, обнявши рукою сина, всю ніч.

А там за який день-два Малуша почала й працювати, бо тепер Желань не могла впоратись сама по хазяйству, бо тепер у них в землянці був цілий рід – баба, мати, син…

Але робота не стомлювала Малушу, і ніколи вона нібито не працювала з такою радістю й насолодою, як тепер. Вона доглядала сина, годувала його, бігла на річку, поралась на городі, допомагала Желані, – та хіба перелічиш усе, що робила й що хотіла зробити ще Малуша. Світ розквітав навкруг неї, за весною прийшло літо, за літом осінь, але навкруг було однаково багато сонця, тепла, радості, щастя.

І навіть взимку, коли Рось скувала крига, а за стіною землянки гула віхола й сичав мороз, їм у землянці було затишно, тепло. Баба Желань крутила й крутила пряслице, Малуша сиділа недалеко від вогнища перед колискою, злегка погойдувала її, пригадала пісню, яку співали в Любечі над дітьми своїми матері, яку чула й сама в рідній хаті.

починала Малуша і прислухалась до своїх слів, бо це було нібито сказано про неї, як і всі слова далі:

О, які це були добрі, радісні слова.

Увечері біля двору зупинилось кілька вершників. Малушу це не здивувало – княжі дружинники часто їздили за Рось і завжди зупинялись біля їхньої землянки раніше ніж переїхати річку. Почувши вдалині тупіт коней, вона сама виходила їм назустріч – дасть напитись води, перекинеться якимсь словом, а там запитає й про Київ, про княгиню Ольгу й Святослава.

На цей раз вона не встигла вийти назустріч воям, бо щось прала на Росі. А поки добігла, княжі дружинники – їх було четверо – вже встали з коней, прив’язали їх до дубків, а потім пішли, зупинились біля землянки. Може, розминались, може, ждали її.

І Малуша уповільнила трохи кроки, придивилась. Серед чотирьох дружинників вона впізнала Добриню.

Малуша зраділа.

– Як добре, що ти приїхав, брате, – промовила вона, одійшовши з Добринею набік. – Ми так давно не бачились з тобою.

– Я їздив у поле з князем. Далеко бували.

– Ти сказав – з князем. Хіба він?..

– Так, Малушо, князь Святослав сів на Київському столі.

– І як він? Ти бачив, говорив з ним?

– Бачив, Малко, і говорив… Князь Святослав живий, здоровий, він мене довго розпитував про тебе, велів сказати, що пам’ятає про тебе й не забуде.

– Слава Перунові, – радісно промовила Малуша. – Я немарно молилась, він почув мене. Славен князь Святослав. А тобі, брате, спасибі.

І довго, сидячи біля землянки, розмовляв Добриня з сестрою. До Росі все нижче і нижче схилялось сонце, темнішали тіні біля скель, холодком повіяло від води, і поглибились чомусь зморшки на обличчі Добрині.

– Слухай, Малушо, – сказав він, зайшовши до землянки, – я приїхав до тебе по загаду княжому.

– Що трапилось? – заскніло у неї серце.

– Княгиня Ольга і великий князь Святослав послали мене дізнатись про здоров’я Володимира.

Малуші одлягло від серця – вони не забули про її сина, пам’ятають його, цікавляться ним.

– Скажи, що росте дужий, здоровий, – відповіла вона братові. – Та чому б йому не бути здоровим? Тут у нас над Россю все є, взимку було тепло, всього вистачало.

– Але, Малушо, – вів далі Добриня, – Володимир – княжич, прийде час – стане князем.

– Знаю, Добринє, – говорила вона. – Це так, і я також хочу, щоб він був князем. Але хіба я його недобре доглядаю? У мене в світі нікого дорожчого немає, ніж він – мій синочок Володимир.

Вона й зараз притулилась обличчям до голівки сина, кілька разів його поцілувала. І Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матір’ю і сином.

– Це все так, і серце твоє я знаю, Малушо, – промовив він, оглядаючи землянку. – Але негоже княжичу жити тут…

– Що ви надумали? – скрикнула вона. – Говори, говори, Добринє.

– Мушу забрати княжича Володимира, – важко зітхнув він. – З тим і приїхав.

– Забрати? – підняла вона стривожене обличчя. – Одірвати його від моїх грудей! Ні, Добринє, так не буде, краще вже в Рось…