Важкі, сірі, мокрі, схожі на велетенських коней з довгими хвостами хмари підіймались від Дніпра й котилися над кручами, селищем, лісами. Земля була вогка, липка, пахла тлінню, у житній ямі в землянці не було ні зернини, біля землянки не було дерева на вогнище.

Захворіла Віста. У неї була гарячка, кілька днів і ночей вона лежала на дерев’яному помості. Не пізнаючи Микулу, щось стиха говорила, часом когось кликала, благала.

Всі ці дні Микула був біля неї, варив юшку з меду, якого було так мало, робив ситу, а в довгі холодні ночі сидів біля вогнища, час від часу підкидав туди гілля, думав.

Він думав все про одно: що з ними робиться, як діяти йому зараз, що буде далі? Увесь цей час перед ним стояло минуле – воно було зрозуміле й просте. Тоді вони нібито пливли на великій лодії рівним плесом широкої річки, часом на шляху їхньому траплялись пороги, – були ж бо брані, а часто й самі ходили на рать. Але завжди, коли було важко, вони рушали гуртом, перемагали геть усі перешкоди, і пливла далі лодія їхня широким, рівним плесом.

Тепер Микулі здавалося, що хоч попереду та ж сама ріка, але чомусь вона захаращена порогами й камінням. І пливуть вони не на лодії великій, а кожен сам по собі – на утлій однодеревці… Є, правда, рівніший і безпечніший шлях між порогами, але тим шляхом їдуть Бразд, Сварг… А Микула й ще багато таких, як він, все б’ються між камінням, калічать свої руки, ноги, серця…

Тоді вранці, тільки Віста прийшла до пам’яті, Микула вирішив піти до брата Бразда і, як у старшого, просити в нього помочі.

Усе своє життя Бразд нікого не боявся, хіба що тільки орди з-за Дніпра. Коли він лягав спати, то одразу й спокійно засинав…

Тепер Бразда немов підмінили. Він був неспокійний, думав увесь час, що хтось його хоче обдурити, чогось недодати, щось затаїти. І він люто, з усією силою, яку мав – чи то сам, чи з поміччю княжих дружинників і вірників, – виявляв, хто й що недодав князеві, вимагав, щоб нестачу несли, карав, коли в людей нічого було дати.

А вже звідси пішло ще одно. Бразд знав, що в Любечі ображених, скривджених, покараних є багато. Куди б він не йшов, то відчував на собі їхні погляди, до нього доходили через інших і слова цих людей, погрози.

Він не зважав на слова. Він нічого у людей не брав, – за кров і службу його пожалували землею, зробили посадником, йому доручено стягати уроки й чинити нові устави, шукати винних і карати…

Але спати він не міг. Увесь час йому здавалось, що хтось ходить за теремом, хтось скрадається під стінами, хтось вночі пнеться до його двору. І тому Бразд велів закупам викопати рів і насипати вал навкруг свого двору, завів кількох псів, що могли перегризти горло людині…

Ці пси й зустріли Микулу, коли він поткнувся до двору свого брата. Мало не покусали, добре, що Бразд вийшов з свого терема, одігнав псів.

– Здоров будь, Бразде, – сказав Микула, коли зайшов у сіни терема. – Мир дому твоєму, здоров’я худобі…

– Здоров будь і ти, Микуло, – відповів на привітання Бразд. – Що з тобою трапилось? Ти зблід, брате, схуд, мабуть, хворів?

– Так, брате, – промовив Микула, – я хворів, у мене довго боліло тут і ось тут, – і він показав спочатку на голову, потім на серце.

– Ти багато працюєш, брате, – посміхнувся Бразд. – Сам бачив – нові ниви ореш, борті шукаєш, на звіра ходиш, рибу ловиш… Хіба тобі багато треба? Адже на старому нашому дворищі тільки ти та жона…

Щось схоже на стогін вирвалось з грудей Микули.

– Ти говориш правду, – ворухнув сухими устами він. – Мені багато не треба, нам треба дуже мало, але ж ми… зовсім нічого не маємо…

Бразд зробив здивоване обличчя.

– Як це ти нічого не маєш? – сказав він. – Послухай, Микуло, ти говориш неправду. Адже і я, і Сварг пішли з старого нашого дворища, а тобі залишили й землянку, і кліті, все добро в хижі, обори для худоби, ями для жита…

– У ямах для жита пищать миші, – гірко посміхнувся Микула.

– То ти хочеш, щоб я тобі з ям мишей вигонив? – сердито процідив Бразд.

– Ні, Бразде, – мовив Микула. – Мої миші будуть вже мені. Але, крім мишей, не маю ніякої худоби. Здох батьків кінь, а без коня немає й жита.

– Я в цьому не винен, – одвів очі від брата Бразд. – Ми були однакові, коли виходили з батькової хати. А далі кожен робив, як умів.

– Так-от я не вмію робити так, як інші, і так, як ти, брате Бразде, – вирвалось у Микули. – Вір мені, я не шкодував рук, робив усе, що міг, я робив більше, ніж міг… Але не вмію я, не можу…

– Чим же я можу допомогти тобі?

– Я прийшов до тебе як до брата… Ми з тобою одного роду, однієї крові… Поможи!

Бразд довго дивився на свої руки, що лежали на столі, потім перевів погляд на обличчя Микули, у якого дрібно смикалась нижня губа.

– Що кров і що твій рід? – Бразд важко зітхнув. – Старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Ти говориш про кров, але і кров у людей різна… Помогти ж тобі не знаю і як. Може, хочеш, щоб я тебе прийняв до свого дому?