Усі дуже уважно слухали розповідь княгині Ольги і, як це було помітно, стежили не тільки за її розповіддю, а й за кожним рухом, словом…

Особливо ж уважно стежила, не одриваючи очей від неї, невістка імператора – Феофано. Від слів своїх і від багатьох людей вже тут, у Золотому Розі, княгиня Ольга чула історію цієї дівчини, що була розпусною дочкою шинкаря, а стала дружиною молодого імператора Романа. Сли ж говорили княгині, що Феофано вважається найкрасивішою жінкою світу.

Княгиня Ольга зараз пильно дивилась на Романа й Феофано. Вони, безперечно, були до пари одне одному: Роман – стрункий, як кипарис, мав чудові очі, світле обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано ж нагадувала чарівну квітку півдня – вона була міцна, але водночас і ніжна, волосся її було темне, а шкіра обличчя й тіла нагадувала мармур, у темних очах грали невловимі вогники. Навіть коли вона сміялась, на її обличчі з’являлось щось хиже, зле.

Але не тільки це побачила цього вечора спостережлива княгиня Ольга в очах Феофано. Кілька разів, коли імператор Костянтин звертався з чимсь до сина Романа, княгиня Ольга перехоплювала погляд Феофано, яким вона впивалась у імператора. І чомусь їй здавалося, що то не невістка дивиться на свого свекра, а хижа, дика кішка, змія, – щось зловісне й страшне з’являлось у ці хвилини в очах Феофано.

І імператор, і всі члени його родини задовольнили свою цікавість. Дехто вже став прощатись, пославшись на втому; пробачилась і пішла імператриця Єлена, слідом за нею, попрощавшись з княгинею, пішли Феофано й Роман. Помітно було, що й сам імператор хотів би вже скінчити прийом. Він дав знак, і опоясана патрикія подала блюдо, на якому лежала купа золотників, Це було добряче золоте блюдо з зображенням Христа на денці, викладене дорогоцінними каменями і емалями.

Імператор Костянтин, подаючи його княгині Ользі, сказав:

– Я дарую це блюдо із образом Христа на знак нашої любові, що живе, доки світить сонце.

Княгиня Ольга встала, прийняла блюдо і поцілувала образ Христа. Вона зрозуміла – цим закінчується прийом, але не могла припустити, що не зробить того, з чим ішла у Великий палац, і що нічого не сказала імператору.

І, використавши останню хвилину, вона затримала блюдо в своїх руках, промовила:

– Від землі Руської я приймаю це блюдо, дякую імператору за щедрість і ласку, але хочу запитати про дещо, з чим я їхала сюди…

Імператор вислухав княгиню, і хмарка невдоволення лягла на його обличчя. Після дару імператора, за церемоніалом двору, гостям належало тільки подякувати й прощатись…

Вона бачила, що імператор невдоволений і не хотів би її слухати, але не знала, чи буде ще бачити його, і мусила говорити.

– Я, великий василевсе, хочу сказати небагато… Їхала я сюди й ждала, щоб домовитись про нашу торгівлю, хотіла говорити про городи грецькі на Руській землі і про город Саркел, збудований на нашому шляху до Джурджанського моря, та ще про Клімати й про те, аби імператори, а паче молоді дщері царського роду приїхали колись до Києва-города, де живу й князюю я з синами моїми Святославом і Улібом…

Імператор Костянтин уважно вислухав княгиню, посміхнувся і відповів:

– Багато запитала в мене княгиня руська, і багато мені треба було б сказати, щоб відповісти на все. Але зараз вже пізно, княгинє ельго, до того ж я хворий… Що ж, ми зустрінемось ще раз – і тоді поговоримо про все докладно… Прощавай, княгинє Ельго!

Він ледь схилив голову й вийшов з кітону.

На тому цього вечора у Великому палаці все й закінчилось. Імператори зникли, зникла опоясана патрикія із своїми помічницями, лишився тільки паракимомен Василь, що й супроводив княгиню Ольгу з Великого палацу.

Ідучи площами й темними переходами, минаючи зали, де ледь-ледь поблискували ліхтарі, паракимомен запитував, чи задоволена княгиня прийомом, чи не стомилась вона.

Княгиню Ольгу здивувало, що ця визначна особа імперії – права рука імператора, перший його боярин і воєвода – розмовляє з нею руською мовою так, ніби він довго жив на Русі. Але вона не сміла нічого запитувати в нього і відповіла, що дуже задоволена прийомом і що справді трохи стомилась… Та потім, коли вже було зовсім близько до воріт, вона зупинилась і запитала одверто в паракимомена:

– Нині я хотіла говорити з імператором, але він чомусь не схотів.

– О, – відповів паракимомен, – імператор Костянтин просто хворий і над силу зробив прийом.

– Але коли ж я тепер зможу з ним говорити?

– Коли? – замислився паракимомен. – Я думаю, що це буде швидко. Ми повідомимо княгиню Ольгу, коли імператор зможе її прийняти й говорити з нею… Адже княгиня зупинилась там, де й всі посли, – на подвір’ї Мами?

Стоячи під ліхтарем біля воріт Великого палацу, княгиня подивилась на безбороде обличчя паракимомена, що посміхалось, і рушила до колісниці…

Василевс Костянтин хоч і говорив про свою хворобу, але насправді був цілком здоровий. І коли руська княгиня залишила кітон, він вийшов із покоїв у сад над морем.

Там його і знайшов паракимомен Василь, який, провівши княгиню, повернувся до кітону пересвідчитись, що імператор уже спить, і, не знайшовши його там, швидко рушив у сад.

– Я бачу, що імператора дуже стурбувала розмова з київською княгинею, – тихим голосом мовив паракимомен, наблизившись до імператора й вклоняючись йому.