– Ні, єпископе, до хозарів зараз нічого їхати – вони розсіялись, як пісок. А в Херсонес я послав би не православного єпископа, а когось із павликан. [150]

– Я слухаю, василевсе, і виконаю будь-який наказ.

– На цей раз тобі доведеться поїхати в степи над Понтом. Ти мусиш знайти печенігів і їхнього кагана Курю.

– Про що я мушу говорити з каганом?

– Зараз до Болгарії з великим військом прийшов київський князь Святослав. Військо його дуже швидко посувається вперед, і є загроза, що скоро вийде до Преслави. Ти, єпископе, мусиш знайти кагана, дати йому золото й вимагати, щоб він негайно вирушив і вдарив…

– У спину князеві Святославу над Дунаєм? – посміхнувся єпископ Феофіл.

– Ти вгадав, єпископе, в спину Святославу, але не над Дунаєм, а в Києві.

Єпископ Феофіл не стримався і промовив:

– Це – дуже добре, василевсе, і страшніше, ніж удар по Святославу над Дунаєм.

– Ти зумієш, єпископе, знайти кагана?

– Коли я мушу виїхати? – замість відповіді запитав той.

– Треба виїхати чимшвидше… Ланцюг на Золотому Розі підійнятий, і корабель готовий до виходу. Готове і золото – тобі дадуть тридцять кентинаріїв… Щасливої дороги, єпископе. І удачі!

– Многі літа тобі, великий василевсе!

Лодії князя Святослава, які досі крились у очеретах по гирлу, рушили вгору. Швидко посувалось понад Дунаєм і піше та кінне військо. Іти було важко. У гирлі, на порозі Руського моря, Дунай розливався багатьма рукавами, під зрадливою тирсою ховалось болото, бездонні драгви, людей заїдали комарі, під ногами сичали гадюки.

Але вої Святослава сміливо проходили всі ці місця. У великій пригоді тут були тиверці й угличі, що жили одразу за Дунаєм, але добре знали й усі стежки на правому березі. Озброївшись довгими жердинами, вони крокували на драгвах і болотах попереду воїв, оглядали береги, потопали у високій тирсі й далі йшли вперед.

Усіх навіть дивувало, що йдуть вони з раннього ранку, а на плесі Дунаю не видно ні одного вітрила, на кучугурах, що жовтіли то тут, то там серед низин, не видно ні чабанів, ні воїв. І сторожа, яка їхала й ішла поперед всього війська, повертаючись час від часу до чола війська, доповідала, що ніде ворожих воїв не видно.

Коли ж військо стало наближатись до кінця Сулинського лиману, стало зрозуміло, чому воно нікого не зустріло на своєму шляху. Сторожа, яка в сутінках добралась майже до Переяславця, розповіла, що болгарське військо зібралося й опустило за собою всі ворота у Переяславці над Дунаєм, а всі лодії болгар за день до цього рушили Дунаєм угору.

Тоді князь Святослав велів двом тисячам кінних воїв негайно переплисти Дунай і мчати лівим берегом до Доростола, щоб перехопити болгарські лодії. Сам же він зібрав до себе, коли стемніло, воєвод своїх і бояр, щоб порадитись, як брати Переяславець.

Уночі воєводи підвели полки й оточили город, а до стін його підтягли з лодій пороки й метальні машини. Серед пітьми ночі було видно, як за стінами Переяславця спалахує світло, звідти долітали голоси болгарських воїв, іржання коней, чути було голоси й на стінах та вежах.

Тільки почало світати, князь Святослав велів сурмачам виїхати наперед стану, а послам сказати, що руський князь пропонує воям кесаря Петра віддати город без брані, за що обіцяє не чинити ніяких ушкод.

Болгарські боляри, що стояли на стінах, відповіли лайкою й глузуванням. Тоді князь велів воям своїм брати зброю і наволочить стяги. В стіни города вдарили пороки. Заметушились вої й біля самострілів, що стояли далі від стін: одні крутили вороти, натягаючи на крицевих луках тятиви, зроблені з волових жил, інші в цей час підкладали під них гостре каміння. Тятиви натягалися, вої спускали храпи – і з свистом і ревом на стіни й далі в город полетіло каміння.

В цей час натягли свої тятиви й лучники, що стояли поперед усіх воїв, і в повітрі засвистіли тисячі стріл – звичайних очеретяних і кращих – кедрових, яблуневих, а то й чипрасових.

Пороки з важким гупанням били в кількох місцях стіни, безугавно викидали каміння самостріли, лучники натягали й натягали свої тятиви. І тоді в сяйві нового дня із-за лучників виступили мечники й одягнуті в броню вої. Легко подолавши відстань до валів навкруг стіни, вони повалили околля, спустилися в рови, ставили до стін драбини, закидали залізні гаки, ставали один одному на плечі і лізли на стіни.

На полі під Переяславцем стояв великий шум і крик. Дехто з воїв кричав, щоб налякати ворогів, дехто – щоб підтримати своїх побратимів, декому, ніде правди діти, було просто страшно, і той криком бадьорив себе. Усі вої були завзяті, вони копієм хотіли взяти город.

Але й болгарські вої, на чолі яких стояли визначні боляри, бились сміливо. Їм обіцяли, що скоро підійде велике військо кесаря Петра, а разом з ними римські легіони. На стінах у них заздалегідь були приготовлені купи каміння, за заборолами – діжки з гарячою смолою, на городницях стояли лучники й пращники.