Так, пустивши вінок на воду, й пішла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне він, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?

Вінок не тонув, він плив і плив, у пасмугах від вогнів, що грали на плесі, на воді вимальовувалось його темне коло.

І раптом Малуша побачила, що хтось невідомий з’явився перед нею, а далі схопив її за руки.

– Хто це? – сполохано крикнула вона.

– Невже ти мене не впізнала? – почула Малуша знайомий голос.

– Княжич Святослав?

– Так, це я… А чого ж ти злякалась?

– Я прийшла з дворянами поспівати й стрибати, пустила свій вінок, пішла за ним…

– То добре, Малушо… Сам Купало привів тебе сюди…

– Ой ні, княжичу… Це – нещастя, тут так темно… і я вже піду назад до вогнища. Там усі дворяни…

– Ні, ти нікуди не підеш…

– Чому, княжичу? Як же так, що я нікуди не піду…

– Так, Малушо! Сідай ось тут, на кручі, і я сяду біля тебе…

Вона сіла, бо княжич не випускав її руки. його рука була така дужа й гаряча. Сіла вона й тому, що не могла перемогти зваби цієї неспокійної, тривожної ночі…

Якусь хвилину мовчали. До них долітали звуки купальських пісень, тихий сплеск води, чиїсь голоси в темряві, але все це було так далеко.

– Ти віриш у долю? – запитав Святослав.

– Вірю… ні, не вірю! – знітившись, відповіла вона.

– А для чого ж ти пускала вінок? Адже хотіла знати, куди він припливе?

– Хотіла.

– Отже, ти віриш у долю. Вірю в неї і я. Так мене навчив Асмус.

– Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вірити.

– Ні, вона не обдурює, – впевнено сказав він, – і їй вірити треба.

Випустивши руку Малуші, Святослав довго сидів і дивився на чорне плесо, немов міг там щось вчитати.

– Ти колись думала про мене? – раптом запитав він, обернувшись до неї, і вона побачила його освітлені вогнями очі й вуста. Тільки ці очі й вуста тепер не були злими, як у теремі на Горі, а такими, які бачила уві сні.

– Я думала про тебе, – щиро призналась вона, – і завжди боялась… Коли ти говорив, коли мовчав… і гримав на мене.

– А може, – сказав він Малуші, а більше, мабуть, собі, – може, я був суворий з тобою і гримав через те, що любив тебе?

– Ой княжичу, – жахнулась вона, – навіщо говорити такі слова, та ще в ніч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хіба ж можна воднораз ненавидіти й любити? – Вона знайшла силу стримано засміятись.

– Можна, – відповів він. – Коли я ненавиджу, то від усієї душі, коли люблю – то до останку.

– То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидів?

Він сказав дуже голосно:

– Ні, тебе я тільки любив. Ненавидів їх, усіх на Горі…

Так, пустивши вінок на воду, й пішла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне він, чи пливе.

– За що, княжичу, за що?

– За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тільки роба… Я сварився, і кричав, і гримав на тебе за те, що ти корилась їм.

– Ні, княжичу, я не розумію, як можна разом ненавидіти і любити.

– Але ж мене ти не ненавидиш?

– Ні, княжичу, як я можу тебе ненавидіти, ти – княжич, я – роба…

– Ти знову про це… Слухай і запам’ятай, – перебив він її. – Я говорю правду. Клянусь Купалом…

У тиші, яка настала після цього і яку, здавалося, ще й заглибила ця купальська ніч, він почав:

– Слухай, Малушо! Отам, на Горі, і скрізь – на Дніпрі, у полі – мені чогось не вистачало… Спочатку я не знав, чого мені треба, перестав спати, вибирав зорі на небі, все когось ждав. А тепер знаю, що шукав: вибирав і ждав тебе, тільки тебе. Я люблю тебе, Малушо!

– Княжичу! – жахнулась вона. – Як можеш ти мене любити? Я проста дворянка!

Малуша розповіла йому про себе. Втім, що вона могла розповісти? Кілька слів про Любеч, батька й матір, ще про те, як приїхав і забрав її з собою Добриня, як він під щитом вивіз її на Гору, як взяла Малушу до себе ключниця Ярина.

– То гридень Добриня твій брат? – запитав Святослав.

– Так, князю, брат.

– Добрий гридень, – задоволено сказав Святослав. – Ніколи не думав, що ти його сестра.

І тут же подумав про те, що мусить зробити щось таке, щоб Добриня відчув його княжу ласку: пожалувати чимсь, дати добру зброю. Тільки Малуші княжич про це нічого не сказав, а, дивлячись на плесо й вогні, вів далі: