– Ти сі прав, – сухим голосом промовив Борис. – До Константинополя. А куди я ще міг тікати?

Князь Святослав похитав головою.

– Горе кесареві болгар, якому нікуди вже й утікати, – суворо сказав він. – Була могутня Болгарія, коли жив дід твій Симеон; умів битись сам і знав, до кого звертатись у важку годину. Запитай у кого хоч в Болгарії та й у нас на Русі про нього: о, скажуть, добрий то був каган, справедливий, тоді й Болгарія була незборна, а Візантія тремтіла перед нею.

Потупившись, кесар Борис мовчав.

– Твій батько Петро зрадив Русь, – вів далі Святослав, – ти докінчуєш справу свого батька, продав Болгарію імператорам. Через вас Болгарія поділилась навпіл і стікає кров’ю, ти винен у тому, що від Дунаю до Преслави голови склали тисячі воїв руських і болгарських, бо я ж і батьку твоєму, і тобі пропонував мир, а не війну. Що ж мені тепер з тобою зробити? Убити, чи що?

І раптом, ніби тепер тільки зрозумівши, що йому загрожує, кесар Борис впився великими, зляканими очима в Святослава, хрипко крикнув:

– Княже Святославе! Ти сі прав, прав, княже. То є справедливо, схибили ми, схибив і я. Але ми живемо так – до Києва далеко, до Константинополя близько, а імператори мають велику силу. Боявся я їх, і не токмо сам, усі боляри. Змилуйся наді мною. Даруй живот!

Князь Святослав сидів у кутку світлиці, склавши на грудях руки. Жарко горіли світильники, довгі язики їх коливались, на стінах світлиці миготіли тіні, і сам кесар Борис, здавалося, хитається серед цих сірих стін.

– Нікчемний кесарю! – схопився Святослав. – Не вмів ти жити, не вмієш і померти.

Він пройшов по світлиці, зупинився біля вікна й дужим помахом руки розкрив запону, якою воно було завішене.

І тоді стало видно, як за Преславою буяє пожежа, а на небі пломеніє багряна заграва. У тиші стало чути тривожні удари била за вікном і далекий, схожий на шум моря багатоголосий крик.

– Як би я хотів, – сказав Святослав і показав рукою за вікно, – щоб тебе, отакого, як зараз, бачили й щоб чули мою з тобою розмову всі болгари… Але вони її не чують. Що ж, може, колись пригадають мої слова… Я мусив був тебе вбити, бо такий кесар, як ти, Болгарії не потрібен. Але без кесаря Болгарія не може бути, бо хто ж поведе її на ту брань, від якої сьогодні здригаються гори, і на ті брані, які будуть ще й колись. Кого мені поставити на кесаря? Брата твого Романа – так ви один одного достойні…

Кесар підвів голову й пильно стежив за Святославом.

– І не за вас, кесарів, – говорив Святослав, – серце в мене болить, – за Болгарію. Міцною хочу бачити ню; скарби великі, знаю, зібрали кагани. Не по дань я сюди прийшов – хочу, щоб Болгарія зберегла свої скарби.

– Княже Святославе! – крикнув Борис. – Ти даруєш мені живот?

– Хочу дарувати…

– Княже Святославе, – урочисто промовив Борис, – тоді я весь живот, всю свою душу віддам за тебе…

– Не за мене треба живот віддавати, – перебив його князь Святослав, – а за Болгарію…

– Так, княже Святославе, так, – поспішаючи, виправдувався Борис. – За Болгарію віддам живот, за любов і другарство між Болгарією і Руссю… Наспоред Візантії!

Князь Святослав відійшов від вікна, зупинився біля кесаря Бориса і вийняв з піхов меч…

– Кесарю! – сказав він. – Я кличу в свідки всіх богів, яким віриш ти і я… Ти заслужив смерті. Русь дарує тобі життя. Ти забруднив свою багряницю, але залишаю її тобі. Мої вої ідуть назі й босі, – ми не візьмемо скарбів болгарських каганів. Тільки клянись, що не продаси ще раз Болгарії, не зрадиш Русі, боротимешся проти Візантії.

– Давам клятва! – відповів на це кесар Борис і холодними устами торкнувся меча.

Князь Святослав сховав меч у піхви, покликав Свенелда.

– Воєводо! – сказав князь. – Віднині кесар Борис наш друг, проведи його до Вишнього граду, і нехай йому буде, як кесареві…

– Прощай, княже Святославе, – низько вклонився кесар Борис. – Много сем благодарен…

І довго князь Святослав слухав, як у склепінні переходів палацу гримлять кроки кесаря Бориса й Свенелда, як вони затихають і як, нарешті, зовсім завмерли удалині.

За Преславою всю ніч буяла пожежа, багряна заграва то розжарювалась, то пригасала на небі, на тлі хмар, що пливли й пливли з півночі, вимальовувались стіни й вежі кам’яного города на скелі.

Неспокійна була ця ніч. Десь у темряві то тут, то там чулись людські голоси, на крутих стежках сполохано іржали коні й чувся тупіт копит, пси в городі вили на багряні хмари.

Тихо було тільки у Вишньому граді, на воротях якого стояли стомлені руські вої. Ніде на стінах його і у вікнах не світився жоден вогник. Вишній град спав.