Але не спав кесар Борис. Притулившись чолом до холодного скельця вікна, він стояв у одній з палат, дивився на вогонь пожежі, багряні хмари, Преславу, Камчію, що, ніби червоний вуж, снувалась у долині.

І шкодував кесар за тим, що не встиг виїхати з Преслави. О, коли б то руські вої трохи запізнились, він би зараз був уже далеко від Преслави, мчав гірськими ущелинами, прямував до Константинополя…

Але все склалося не так зле, як міг того ждати кесар Болгарії. О, коли його вели до палацу в Преславі, він дуже злякався. Коли з ним почав розмову князь Святослав, кесар був певен, що його жде тільки смерть.

А зараз була вже ніч, все страшне відступило назад. Вишній град, як це бачив кесар, охороняють руські вої. Руські вої – це, може, й краще, ніж власна дружина. Адже тоді, коли у Вишній град увірвались руські вої, майже вся його дружина кинулась врозтіч, залишила напризволяще його, жону, дітей!..

«А далі? – думав він. – Що робити далі?»

Кесар здригнувся, почувши кроки позад себе. Але це не руські вої, їх малює тільки хвороблива уява кесаря, – до нього йшла жона, василіса Марія.

– Ти не спиш, Борисе? – тихо запитала вона.

– О ні, Маріє. Як я можу спати? Адже тепер ми не можемо поїхати до Константинополя. Все пропало.

– Мій любий, – сказала василіса. – Ти марно уболіваєш. Дяка богу, ти був і лишаєшся кесарем. Цей Святослав – дикий князь, варвар, він не розуміє навіть, що таке золото, й усі скарби залишив тобі. Дяка богу, ми живі, багаті, ми не зможемо вже поїхати до Константинополя, але Константинополь прийде до нас.

– Ти думаєш, що вони про нас не забудуть?

– О ні, Константинополь про нас не забуде. Він і зараз думає про нас. Сьогодні, – пошепки закінчила вона, – я бачила між воями цього князя Калокіра, василіка імператора.

У Константинополі знали, що робиться в Болгарії. Фар біля Великого палацу приймав світляні гасла увесь час, коли князь Святослав вдруге став на березі Дунаю й рушив у Східну Планину. Кесар Борис благав допомогти, коли руські й болгарські вої сунули до Преслави. Ще однієї ночі фар у горах замиготів і потух. Преслава впала.

Невдовзі, скрадаючись в ущелинах і на смерть заганяючи коней у долині, до Константинополя потай примчали гонці від кесаря та ще болгарські боляри й купці, що зуміли втекти з Преслави. А між ними й друг василіка Калокіра – вірменський купець з Переяславця Ізот. Імператор Іоанн знав, що князь Святослав полонив кесаря Бориса, але лишив йому життя. Певен був він, що князь Святослав є тепер власником скарбів болгарських каганів, розумів Іоанн і те, що Святослав не зупиниться в Преславі, а піде далі – на долину перед Візантією. Одного тільки не знав імператор ромеїв – коли це станеться, скільки воїв залишилось у руського князя і на кого він тепер думає спиратись.

«Проте, – міркував він, – Візантія свого досягла, багато сил втратила Русь, пройшовши раз і другий усю Болгарію до Преслави. Потом і кров’ю вмився князь Святослав, промчавши до Києва й одбивши печенігів; поки його не було, кесар Борис із боярами своїми й переодягнутими легіонерами наробили чимало зла й завдали неймовірної шкоди руській раті, князь Святослав, либонь, напружуючи всі сили, не в сідлі, а за хвостом коня дотягнувся до Преслави. От що уготували русам імператори ромеїв і він – Іоанн Цимісхій!»

У Константинополі неспокійно, всі тут знають, що руські вої – тавроскіфи – десь недалеко. На склепі Костянтина, в пітьмі якого лежить і лежатиме безголовий Никифор, чиясь рука пише далі:

«На нас рушила руська сила, скіфські народи в божевільному запалі рвуться до вбивства. Різні язики поспішають до нашого города, на воротях якого колись був накреслений твій образ. І ти, імператоре Никифоре, дослухайся до наших слів, скинь з себе камінь, що придавив тебе. Якщо не хочеш встати з домовини, то дай нам знати одним лише голосом. Якщо ж і цього не хочеш, то прийми нас до себе, в домовину. Бо й мертвий – ти всепереможний, крім жони, яка перемогла тебе…»

Імператор знає, що робиться в Константинополі, проедр Василь переказує йому й вірші, написані над домовиною Никифора. Але василевс уже не такий, яким був недавно. його тісним колом оточують сенатори, димоти, динархи і невпинно славословлять, його жоною стала василіса Феодора, у Фракії й Македонії повно-повнісінько війська. Імператор Іоанн вірить у свою зорю, вірить у перемогу над Святославом.

Є ще одна причина, яка затримує Іоанна Цимісхія в Константинополі. У Фракії й Македонії на чолі війська стоять патрикій Іоанн Куркуас – у минулому видатний полководець, але зараз – гіркий п’яниця, а славетні його полководці – Вард Склір і патрикій Петро – все переслідують повстанців по Каппадокії, яких веде Лев Фока з сином своїм Вардом і небожами…