– Але як ми вийдемо звідси? – занепокоїлась Феофано.

– Через це вікно, – показав рукою Вард.

– Крізь ці ґрати?.. А там далі – скеля, безодня?

– Не бійся, василісо! Я зараз перепиляю ґрати, з собою я взяв мотузяну драбинку. Ти спустишся нею, за тобою я, а внизу нас ждуть люди проедра Василя.

– Ні, Варде, я не можу спуститись цією драбинкою. Це божевілля, – ніч, вітер, скеля; я розіб’юсь і полечу в безодню…

– Проедр Василь велів мені сказати, що імператор Іоанн одружився з василісою Феодорою, а зараз виїхав на брань у Болгарію.

Приголомшена цими новинами, Феофано якусь мить стояла на місці. У келії монастиря було тихо, дуже тихо було й у коридорі, звідки через віконце в дверях падав промінь жовтуватого світла, тільки крізь заґратоване вікно, що виходило на скелі, долітав шум і свист вітру. І десь там, внизу під скелями, вирувало, ревіло, стогнало неспокійне море.

– Та-а-ак! – тихо процідила, стиснувши зуби, Феофано. – Гаразд, Варде, я згодна. Я їду до Константинополя. Але як бути мені з дітьми? – замислилась вона.

– Ти їдеш до своїх синів, – відповів Вард. – Будемо молитися, щоб завтра й дочки твої прокинулись живі. А зараз – швидше, василісо. У монастирі сьогодні щось неспокійно, є якісь нові етеріоти, може, Феодора вже діє…

– Правда, – здригнулась Феофано. – Роби, роби швидше свою справу. А я помолюсь…

Вона пішла в куток келії й стала навколішки перед ложем, на якому спали дві її дочки… Вард Валент тим часом завісив віконце до коридора, ступив до вікна над морем й за кілька хвилин перепиляв залізні ґрати, дужими руками одігнув пруття й почепив за них мотузяну драбинку.

– Я все зробив, василісо! – прошепотів він і зняв завісу з дверей до коридора. – Іди сюди!

Вард бачив, як Феофано встала з колін, у кволому промені від світильника, що горів у коридорі, зробила крок уперед, взяла щось у скриньці під столом й сховала на грудях. А тоді зупинилась перед вікном над безоднею.

– Мені страшно! – На блідому, зовсім білому обличчі він побачив її великі очі.

– Тобі повинно бути радісно, василісо! Берись за ці мотузки й сміливо спускайся драбинкою вниз.

– Який жах! – все ще не могла наважитись вона.

Тоді Вард Валент сам узяв її дужими руками, й посадив на холодний камінь вікна, і, хто знає чому, схилив гаряче своє обличчя до холодної щоки Феофано.

– Спасибі, Варде! Ти служив, кому треба, і я тобі віддячу, – прошепотіла вона й поцілувала етеріота з Буколеону.

– Мені нічого не треба, василісо! – відповів він їй, спритним рухом змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на віконце дверей, звідки робив якісь знаки безбородий.

…Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинці східці, сперлась на них і тоді опанувала себе, почала спускатись. Але як важко було це робити! Навкруг неї стіною стояла ніч, страхітливий вітер розгойдував драбинку. Єдине, що вона відчувала серед суцільної темряви, – грубі мотузки драбинки, хисткі східці під ногами та ще іноді, коли вітер з моря притискував драбинку до скелі, холодний, мокрий камінь, якого вона торкалась пальцями.

Особливо ж страшно було думати Феофано про безодню, в яку спускалась. Здавалося, що їй не буде кінця. Феофано, як і замолоду, вміла лазити й тепер лізла, як кішка, мала міцні, дужі руки. І все ж швидко втрачала сили, мотузки різали її долоні, ноги ковзались на слизьких східцях і часто повисали в повітрі. Іноді, коли вітер одкидав драбинку від скелі, їй здавалося, що зараз вона або полетить у безвість, або вдариться й розіб’ється об камінь. Її дедалі більше охоплював відчай, безумний страх сковував пальці, зводив ноги.

І, можливо, в одну з таких хвилин Феофано й випустила б зі своїх рук мотузки, зірвалась би й полетіла стрімголов, та раптом десь високо-високо вгорі почула крик. його одразу ж підхопив і поніс у безвість вітер. Але цей крик серед ночі долинув до її вух.

– Феофано! – хтось крикнув угорі.

Вона здригнулась і зрозуміла, як далеко вже спустилась від вікна в’язниці, як близько мусить бути тверда земля, берег. Руками, що враз зміцніли й набули гнучкості, вона перебирала й перебирала мотузки, знаходила ногами східці, спускалась нижче й нижче по драбинці і нарешті почула під ногами камінь.

– Сюди, василісо, сюди! – чула Феофано в темряві голоси.

Вона йшла на ці голоси, ступила в лодію, сіла. Слідом за нею туди ж стрибали гребці.

– Де ж Вард? Що він думає? – гомоніли кругом.

І раптом угорі високо в повітрі пролунав зойк. Потім звідти з свистом і криком щось пролетіло повз скелю, лунко впало на берег неподалік від човна.

Якусь мить ніхто нічого не говорив. Тільки вітер свистів навкруг і роздратовано бились об камінь хвилі.

А далі, поспішаючи, гребці одштовхнули лодію, поставили вітрила, полетіли на високій хвилі в темряву, ніч. Тільки Вард Валент не їхав з ними, – труп його лежав на березі над Пропонтидою. Серед пітьми ночі високо над скелями блимав вогник у вікні келії, з якої втекла Феофано.