Вона відповіла їм:

– Я василіса, а ви ідіть геть!

Після цього сюди, в катихуменій, приходили й знову вимагали, щоб Феофано встала з крісла, священики, потім два єпископи.

Феофано сказала:

– Чого ви прийшли й що вам треба? Я говоритиму тільки з патріархом Полієвктом…

– Патріарх Полієвкт помер.

– Тим краще, – зухвало відповіла Феофано. – Тоді нехай сюди прийде живий патріарх.

І новий патріарх – чернець з гори Олімпу Василь – прийшов у катихуменій.

Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так заросло волоссям, що видно було тільки лоб, очі, ніс і рот, її охопив шал, як колись, у шинку батька.

– Хто ти? – суворо запитала Феофано.

– Я… патріарх Василь.

– Ти – вселенський патріарх Василь? – засміялась Феофано. – Не вірю! Перехрестись!

Розгублений патріарх перехрестився.

– Так чого ти хочеш?

– Я велю тобі залишити святий храм.

– Залишити храм?! – сміялась Феофано. – О ні! Я не піду, патріарше, нікуди звідси, поки сюди не прийде імператор Іоанн. І вели своїм служкам принести мені їсти й пити.

І тоді трапилось те, чого ніколи не було в Константинополі й Святій Софії. За суворим наказом василіси Феодори патріарх Василь звелів священнослужителям день і ніч правити в соборі службу, молитись нібито за перемогу імператора Іоанна над тавроскіфами. Але всі ворота й двері собору патріарх Василь велів зачинити й замкнути, після чого біля них стали ще й етеріоти.

Тільки одні двері – з північного боку собору, де також стояли етеріоти, були незамкнуті – хід до катихуменія. Але цими дверима могли заходити тільки патріарх та ще імператор.

Пізнього вечора імператор велів прийти до його намету Варду Скліру й патрикію Петру. Він хотів разом із ними розділити трапезу.

Тут, у стані, все було до послуг імператора. Проти царського намету стояв намет його стольника, що віз із собою найкращі страви й вина. Поряд був намет з одягом і доспіхами. Позаду в царській стайні рили землю кращі жеребці імператора. За стайнями містились його трубачі. їхав з імператором і малий хор із собору Святих апостолів, де було кілька привабливих дияконіс. Все було приготовлено для Іоанна, як і у Великому палаці.

Імператор міг себе почувати цілком безпечно у цьому стані. Як і завжди, він був ніби муром відгороджений від цілого світу – між царським наметом і всіма воями стояли полки гвардії, безсмертні ескувіти, іканати, арифм, китоніти, біля столу його й ложа ходили тільки безбороді, вдень і вночі навкруг його намету стояла етерія. Особа імператора була в повній безпеці.

А ще далі, за безсмертними, стояла бойова кіннота, ближче до валу й ровів – таксіархії оплітів, за ровами всю ніч ходили керкіти [190] , на полі їздили вігли. Ці десятки тисяч людей могли одбити найстрашнішу силу.

Тому, мабуть, імператор Іоанн, п’ючи із золотого келиха чудове червоне вино, посміхався й запитував Варда Скліра:

– Що розповідають, Варде, сміливі лазутчики наші?

– Вони розповідають, василевсе, що руські вої вже недалеко від нашого стану й вранці будуть у долині.

– Шкода, – вирвалось у імператора, – що не могли зустріти їх у клісурах.

– А може, й краще, василевсе, що ми їх зустрінемо тут, на рівнині. У клісурах не так страшні руси, як болгари.

– То правда, – згодився Іоанн. – Цей проклятий народ, що гризе сирі шкури, дуже небезпечний в горах. Гаразд, Варде, ми зустрінемо їх тут, на рівнині. Що розповідали лазутчики наші, чи має Святослав кінноту?

– Має небагато, – відповів Вард, – але й це здебільшого болгари.

– Знову вони, – спалахнув імператор. – Ну, почекайте, місяни [191] , я вам покажу любов із Руссю.

Іоанн Цимісхій жадібно випив вино й проковтнув кілька сухих ягід.

І давнє, багато раз пережите ним почуття охопило Іоанна Цимісхія. Сп’янілий від вина, він примружив очі, уявив, як колись ходив з легіонами по Азії, велів руйнувати городи, знищувати людей.

В його уяві встали руїни цих городів, тисячі трупів невідомих йому людей, що лежали просто неба, калюжі крові на жовтому піску, зойки й плач.

Але не розпач і не скорбота за содіяним обгортали й хвилювали його душу. Навпаки, йому жадібно хотілось побачити нові зруйновані городи, нові трупи, йому жадалось побачити свіжу кров на землі, кров руських і болгарських воїв.

І він так само, як колись, простягши вперед випещену, білу, із золотим перснем з каменем-ізумрудом руку, водив нею в повітрі, мріяв:

– Ми будемо ждати їх тут, бо іншого шляху в Святослава немає. Коли він наблизиться, я велю війську вийти з табору. Ці тавроскіфи не кращі, ніж ті війська, з якими я досі стикався. Вони завжди йдуть вперед, як табун овець.