Імператор Костянтин, як пересвідчувалась княгиня Ольга, був багатий, він показував приклад, як може жити людина, що має в своїх руках незчисленні скарби, на нього намагались бути схожими у всьому патрикії, сановники. Вони також жили, як боги на землі.

Але допитлива, хитра київська княгиня побачила в Константинополі й інше. Вона ходила з царевими мужами, слухала їх, запам’ятовувала, що бачила й чула. А бачила вона багато, око мала гостре, чіпке, чула також немало.

Коли ж біля неї не було царевих мужів, вона рушала до города з кимсь із купців своїх чи слів – людьми бувалими, тямущими, які достеменно знали цей Новий Рим і розповідали зовсім не те, що цареві мужі. Згодом, коли княгиня запам’ятала, де в Константинополі яка вулиця і як потрапити до подвір’я монастиря Мамонта, то ходила вона вдень і вечорами вже й сама, без надокучливих царевих мужів.

Тоді поряд із багатством і красою, які їй показували ретельні мужі, княгиня Ольга побачила бідність Константинополя, гидоту й бруд, які звичайно заводяться у пихатого, але неохайного господаря, побачила людей, що жили під високими стінами Константинополя в землянках, норах, а часто й просто неба і тяжко працювали на василевса і його синкліт; жінок, у яких руки й ноги опухали від солоної води, дітей, які гризли смердючі кості, і рабів, навіки прикутих важкими залізними кайданами до хеландій.

Так в один із вечорів княгиня довго блукала вулицями Константинополя, пройшла вулицею Меси, довго стояла на площі Августеона, перед Святою Софією, а потім тихим кроком разом з багатьма іншими людьми зайшла до собору.

Вона вже була тут вдень, і тоді собор справив на неї величезне враження. Їй здавалось, що вона потрапила в справжню храмину, де людина забуває про всі злигодні життя, єднається з богом.

Уночі собор виглядав ще величніше, увесь був залитий вогнями, всюди блищали золото, срібло, мармур, оксамити. Посередині височів амвон, до якого вели прикрашені гірляндами квітів сходи, в олтарі видно було престол з дорогоцінними шатами, за ним сяяв велетенський золотий, весь обсипаний діамантами й перлами хрест.

У соборі було тихо, чувся тільки глухий тупіт ніг, шелест одягу, покашлювання багатьох людей. Над головами угору тягнулись вісім колон з порфіру, привезених сюди з храму Сонця, й вісім мармурових зелених колон, що потрапили до Софії з ефеса. Вони закінчувались високо вгорі мережаними капітелями, навкруг яких між мармуровим склепінням виконані були на голубому й золотому тлі композиції з мусій. Над ними ж на чотирьох величезних кам’яних підпорах лежав єдиний у світі і найбільший купол Софії, що ніби спускався на золотому ланцюгу з небес.

Тут, у соборі Софії, де все блищало золотом, сріблом, дорогоцінним камінням, цього вечора перед тисячами свічок молились Івану Хрестителю, просили його дати людям здоров’я, довгі літа, щастя.

«Там, – пригадала княгиня Ольга, – в далекому Києві і по всій Русі, в цей вечір заплітали дерева, клали вогні, співали пісень, водили танці, славили Купала, Ладу, Полеля, просили їх дати щастя й любов».

Княгиня Ольга молитовно думала про Івана Хрестителя, в трепетом згадувала Купала і молилась їм обом. Притулившись чолом до холодної підлоги собору, вона молилась за Русь, за людей її, за синів своїх Святослава й Уліба…

У ніч під Купала воріт на Гору не замикали. Тільки почало темніти, звідти вийшло чимало гриднів і юнаків-дворян, а разом з ними й дівчат. Не з щитами і мечами йшли нині юнаки. На головах у них, як і в дівчат, були вінки, в руках – квіти.

З гучними піснями, в яких славилися Купало й богиня Лада з дітьми Лелем і Полелем, рушило слідом за горянськими юнаками й дівчатами передграддя, залунали пісні на Подолі і ген-ген далі по Оболоні.

З усіх кінців йшли туди, де Почайна допливала до Дніпра. Там на широкому лузі ще завидна прибране було високе дерево – на ньому висіли вінки, квітки, всілякі оздоби. Тільки стемніло, навкруг дерева й скрізь на лузі запалали вогнища, почалося ігрище. Залунала пісня юнаків:

А в цей час з другого боку озивались дівчата:

Десь грали вже й музики – пронизливо свистіли сопелі, гули роги, торохтіли бубони.

Тепер уже скрізь понад Почайною і Дніпром горіли, як свічки, вогні, звідусіль линули музика й пісні, пристрасні голоси чулись у темряві, що стіною стояла одразу за вогнями. Веселі крики, сміх лунали навіть на плесі, скрізь по Почайні й Дніпру.