Та й як було не веселитись, не радіти: запашна, тепла ніч котилась над землею, вгорі мерехтіли яскраві зорі й сріблом мінився Перунів шлях, квіти пахли, як росою вмиті, в далеких лугах несамовито били перепели й деркачі, між круч грала, ніби закипала від купальських вогнів, вода.

І горе було тому, хто посмів би оскверняти або ганити свято великого Купала! От і цієї ночі гурт старих уже чоловіків з Подолу й передграддя, захопивши з собою чимало й молодиків, рушили до ручаю, що струмував з яру під горою, туди, де стояла церква християн. Вони посувались, як чорна стіна, серед темно-зеленого освітленого вогнями руна, зупинились недалеко від церкви, кричали всяку хулу, закочували сорочки й показували християнам тіло. А тоді почулись лемент, крики: люди старої віри кидали на церкву й людей, що зібрались там молитись за якогось Івана Хрестителя, каміння й дрючки. І всі, хто веселився навкруг купальських вогнів, щосили сміялись, спостерігаючи, як люди старої віри воюють з Христом.

Із вікна терема княжич Святослав бачив, як ішла з Гори на свято Купала молодь, чув її веселі, запальні пісні. Пізніше побачив вогні над Почайною, але самому йому було невесело, тоскно.

Доки княгиня Ольга була в дорозі, на Київському столі з її волі мусив сидіти він, Святослав, син Ігорів. Він діяв так, як велів покон: прокидався до схід сонця, вмивався холодною водою, одягався, накидав на плечі червоне, із золотою оторочкою корзно, взував червоні з довгими, загнутими носками хзові чоботи, клав на голову хутряну шапку із дорогим камінням, а на шию чіпляв золоту княжу гривну.

Коли княжич виходив із своєї світлиці, минав Золоту палату й спускався сходами в сіни, там на нього вже ждали Свенелд, воєводи, бояри, брат Уліб на ґанку й у дворі біля терема чулись голоси тіунів, гонців земель, огнищан.

Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравниці. Слідом за ним ішли Уліб, Свенелд, воєводи, бояри. У стравниці, як годилось, Святослав клав жертву, всі мовчки ждали, поки її приймуть боги, а потім сідали до столу.

Подавала їм страви ключниця Малуша. Вона вже призвичаїлась до своєї роботи, низько вклонялась князям, тільки заходила до стравниці; носила миски, наливала вино, прибирала посуд і все робила швидко, метко і спритно.

Потім княжич Святослав ішов наверх, сідав у Людній або Золотій палаті, по праву руку від нього стояв воєвода Свенелд, по ліву – брат Уліб, близько сідав ларник Переніг, чимало воєвод і бояр стояли позад них. І княжич Святослав говорив з тіунами, приймав гонців земель, слів, якщо вони потрапляли до Києва, робив суд і правду людям.

Власне, все робив не він. З тіунами, гонцями, всіма людьми, що приходили до княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, воєводи й бояри, вони ж вели перемови з гонцями земель, творили суд і правду людям.

Але ж княжич Святослав мав вуха і все чув. Тіуни говорили про оскудіння княжої скотинці, бо, мовляв, княгиня Ольга багато взяла з собою, й вимагали збільшення уроків і уставів. Приходили і ставали на суд бояри, що в сварках за рольні землі, бортневі знамена й боброві гони скубли один у одного бороди, ламали руки й ноги, бились мечами, батогами, а то й просто телеснею. Княжич слухав воєвод, які хвалились, що не хтось інший, а тільки вони кров’ю й життям своїм захищають землі, за що просили пожалування.

Уже й раніше Святослав часто сидів біля матері, коли вона робила суд і правду. Але тоді він покладався на неї, вона знає правду і покон. Та й не завжди він сидів поруч з матір’ю, бо здебільшого проводив час з Асмусом, їздив з ним десь у полі.

Тепер він мусив слухати тіунів, бояр, воєвод, і часто йому здавалось, що вони не судяться, не правди шукають, а розривають на шматки рідну землю. Кожен із них намагається вирвати собі більше, все найкраще, і в запалі своєму вони стають хижими, безжальними, такими, що аж кров бризкає в них з-під пальців.

Ці мужі ставали на прю перед ним, князем, обзивали один одного найгіршими словами, сварились і навіть тут, у палатах, мало не бились, але однаково не він вирішував їхню долю, бо вони сварились і мирились; незважаючи на всі свої сварки, стояли в’єдно, хіба що тільки вимагали, просили в князя за свої шкоди пожалування.

Проте вони були справді жорстокими й безжальними, коли доводилось судити не їх, а коли самі судили інших. Вони часто приводили на суд людей своїх – смердів, рядовичів, закупів і просто обельних холопів. Той утік від свого господаря, той потай вночі вдерся у житницю, той взяв чужого коня, той убив княжого мужа, і вони – воєводи й бояри Гори – карали оцих роб’їх, чорних людей як тільки могли, кидали в поруби [115] , віддавали на потік, пограбування, прирікали на смерть. Так-бо, мовляв, велів древній закон і покон.

І княжич Святослав десницею своєю мусив стверджувати цей закон і покон, судив, робив правду, хоч часом у нього й скніло при цьому серце. Він знав і любив древній закон і покон, який змушує воїна не шкодувати життя й стояти на смерть перед ворогом у полі, але не знав ще страхітливих законів і покону Гори.

Так у той час, коли мати їздила в далеких землях, княжич Святослав стикнувся з силою своїх мужів, силою Гори. «Добре, – думав він, – що ця сила не може судити князя».

Набагато краще почував себе княжич, коли залишав город і їхав у поле. Довго шукати нагоди для цього не доводилось – звідти, як крик пораненої чайки, долітали й долітали недобрі вісті, звідти приходили мало не кожного дня купці, яких було пограбовано й покалічено в далекій дорозі, там також дуже часто загибали в сторожі вої – від меча, отруєної стріли, від хижої руки.