Шрифт:
– Так, я говорив це…
– То невже ж ти зараз не хочеш мені честі й слави?
– Хочу!
– Помолись за мене!
– Молюсь! – зупинився він і подивився на всіяне зорями небо. – Нехай Перун дасть тобі тут, на Горі, велику честь, славу, щастя…
– Не поспішай, Туре! – сказала Малуша, помітивши, що він хоче йти далі. – Я також постою й помолюсь. Перуне, дай щастя мені і гридню Туру. Даси? Він дасть, Туре, бачиш, як нам посміхаються зорі. А тепер ходімо. Тут так темно, дай мені руку.
Він взяв її руку і обережно повів узвозом. Недалеко на тлі синього неба вже видно було міст, ворота.
– Перун кожному дає свою долю, – тихо говорив Тур. – Але в мене немає, не було ще щастя, долі…
– Не говори так, Туре, – заперечила вона. – І тобі, і мені Перун дасть однакову, щасливу долю…
3
Немає княгині Ольги, але на Горі все робиться, як і за неї. Покон княжого двору – це закон, усталений віками. Так було колись, так є зараз, так мусить бути довіку.
Княжич Святослав прокидається, розбуджений ударами в мідяне било на стіні. Спав він чи ні? Хто знає?! Може, й заснув, не роздягаючись, впавши на ложе. Але зараз мусить вставати. Немає в Києві княгині Ольги, на столі сидить він, Святослав, треба вставати, йти до стравниці, після того вершити з воєводами й боярами суд, їхати з ними ж за Дніпро на лови. Княжич Святослав іде в куток опочивальні, де стоїть цебро, вмивається джерельною водою, одягається, виходить.
У сінях, де червонкувате світло кількох світильників змішується з зеленкуватим промінням світанку, його вже ждуть брат Уліб, воєвода Свенелд, тисяцький Маркел, бояри Ратша й Хурс. Коли княжич Святослав спускається сходами, вони, низько вклоняючись, вітають його. Уліб ледь схиляє голову перед братом. Потім вони ідуть разом через довгі сіни, де догоряють світильники, до стравниці – попереду княжич Святослав, поруч із ним Уліб, за ними воєводи і бояри.
У стравниці давно вже все готове для снідання. На застеленому білим полотном столі є хліб і сіль, корчаги з квасом, веприна й різне зело, всілякі страви. Біля столу розставлені вже важкі дубові, з високими спинками стільці.
До вогню підходить княжич Святослав. Він кидає туди від хліба, веприни, дрібку солі, виливає меду. Усі моляться за щастя рідної землі, за добробут города Києва, за княгиню Ольгу в далекій дорозі.
Тільки княжич Святослав молиться про інше – перед його очима стоять вогні купальської ночі, вінок на плесі, очі Малуші. Вогонь поглинає жертву. Мусить бути так, як замислив Святослав. Усі сідають до столу.
Тоді з дверей від кухні виходить ключниця Малуша, вона зупиняється, притуливши руки до серця, низько вклоняється.
Але, вклонившись, Малуша цього разу дуже довго не піднімає голови. А може, це тільки так здається княжичу Святославу.
Потім вона підводить голову. Стоїть напроти княжича Святослава, дивиться на нього, хоче побачити в ньому те, що жадала бачити, – любов і ласку. Але бачить ті ж самі спокійні, ніби холодні очі, чує звичайне тихе:
– Подавай страви, ключнице!
Малуша подавала страви і боялась дивитись йому у вічі. А може, й краще, що було саме так. Бо коли б вона пильніше придивилась, то помітила б, як княжич Святослав кидає невдоволені погляди на воєвод, бояр, брата Уліба, помітила б його стурбованість, неспокій.
Так закінчилось снідання. За вікном уже сяяв день, звідти долітали людські голоси, тупіт коней. Гора оживала, кликала, вимагала. Княжич Святослав рвучко встав з-за столу, за ним підвелись брат Уліб, воєводи, бояри.
Святослав на одну мить зупинився біля столу й замислився, приклавши руку до чола, ніби хотів щось пригадати. Потім повільно пішов до дверей, а за ним і всі, що були в стравниці.
Схопившись рукою за ріжок столу, Малуша стояла і дивилась, як, оточений боярами й воєводами, вийшов із стравниці, іде сіньми княжич Святослав. Там уже ждали його інші мужі й бояри, вони вітались, приєднувались, щільніше оточили княжичів. От уже й не видно Святослава.
Холодні пальці Малуші випустили ріжок столу. Княжич Святослав устав, вийшов, так і не поглянувши на неї. А чого ж ждала Малуша? Справді, чого вона могла ждати? У княжича Святослава багато діла – зараз він судитиме людей, пізніше, як це чула Малуша, поїде з воєводою Свенелдом на лови, потім обід, вечір, ніч. Однаковим життям живе Гора – сьогодні, як учора, завтра, як сьогодні.
Але не однакове життя в неї, в Малуші. Таким, як сьогодні, буде воно завтра і в наступні дні, але таким, як учора, вже не буде ніколи. Так що ж робити, як бути, як жити?
На очі набігає сльоза. Малуша змахує її рукою. Не можна плакати! Знову сльоза – і знову вона змахує її рукою. Не плач, Малко, не плач! Крізь вікно потоком вливається рожеве сяйво світанку, крий боже, хтось побачить, що ключниця княгині Ольги плаче! От і зараз у стравницю заходить красуня Пракседа, щось запитує в неї, дивиться на Малушу великими своїми чудовими, але хижими й заздрісними очима. Малушо, не плач!