Шрифт:
І, впиваючись тишею ночі, вбираючи в себе сяйво місяця, спочиваючи в лоні своєму, море час від часу зітхало, ніби дихало, і тоді з глибин його виникала хвиля, котилась до берега, з тихим плескотом, схожим на шепіт, розбивалась на камені і дрібними струмками, що дзвеніли, як струни, поверталась у безодню…
– Я хотів показати княгині руській красу Пропонтиди.
Ось вона, – сказав імператор Костянтин.
– Я дуже вдячна імператору за увагу, – відповіла княгиня, – але за три місяці я вже доста бачила цю красу, а он там, над Перу, висить хмара, і звідти дме холодний вітер.
– Княгиня Ельга, бачу, ображається, що я так довго не міг з нею поговорити. Але ж я то хворів, то виїжджав з Константинополя… Зараз я дуже уважно слухаю княгиню.
– Так, імператоре, я довго чекала й хотіла поговорити про мир і любов, які повинні бути між Візантією і Руссю…
– Хіба між нами немає миру й любові, княгинє? – нібито щиро здивувався імператор. – Наскільки я знаю, вони між нами нині є…
– Мир і любов записані в харатіях римських імператорів і князів Олега й Ігоря, що стояли колись тут, під стінами Константинополя. Але на ділі їх немає, і в тому не повинна Русь.
– Не розумію, про що говорить княгиня.
– Я говорю про те, що на сході нашої землі, на далекому Танаїсі, де проходить наш шлях до Ітиля-ріки й Джурджанського моря, Візантія збудувала свій город Саркел і перетяла нам шлях…
– Саркел?! – засміявся імператор Костянтин. – Але ж то не наш город, його збудував хозарський каган, якому ми продавали, правда, мармур і камінь, залізо й скло… Там, як я пригадую, був і наш будівничий, спафарокандидат [122] Петрона… Але, княгинє, будували цей город не ми, а хозари. Так само будуємо ми городи іншим народам. Захоче Русь – ми допоможемо і їй… Звичайно, за гроші, за золото…
122
Спафарокандидат – вищий чин.
– Що ж! – промовила, стримуючи себе, Ольга. – Про Саркел ми будемо говорити з хозарським каганом, але ж імператори ромеїв будують городи не тільки на Танаїсі і не тільки за золото, а й на берегах Руського моря від Істра до Тмутаракані, де стоїть Русь…
– Княгиня Ельга помиляється, – суворо сказав імператор Костянтин. – Колись, у дуже давні часи, ми, греки, прозивали Руське море Понтом Айксинським і не ходили туди, але пізніше це море стало Понтом евксинським, і тоді багато греків оселилось над Істром, у Кліматах, у Тетрамархі, яку княгиня називає Тмутараканню.
– Я знаю, – говорила княгиня Ольга, – що в давні часи багато греків оселилось у Кліматах, і ми від тих часів маємо з ними дружні стосунки. Але в Тмутаракані, яку імператор називає Тетрамархою, і скрізь над морем були наші землі… Чому ж імперія нині посилає туди своїх людей, і не будівничих, а воїв, і чому вони нападають на наших людей і не дають торгувати з Кліматами?
– Древніх наших городів над Понтом ми не збираємось руйнувати, – сказав імператор, – і на нові землі не поїдемо.
– Але нехай вони не заважають нам торгувати з Кліматами.
– У Кліматах є свій синкліт, стратиг, протевон, Русь мусить сама домовлятись з ними.
– Ми зуміємо домовитись і з ними, – згодилась княгиня, – аби тільки нам не заважала імперія. Але, імператоре, не все гаразд у нас з торгівлею й у самому Константинополі…
– Чому ж? Адже ми торгуємо з Руссю так, як сказано у харатіях, підписаних нашими імператорами і руськими князями.
– Ці харатії написані дуже давно, а життя йде, і все змінюється. Наша земля багата суть, імператоре, багатша, ніж думають тут, у Константинополі.
– Я знаю це, княгинє, і це відомо всій імперії.
– Тим паче, імператоре! Ми хочемо продавати свої статки, нам є що продати. Багато ми хочемо й купувати в Константинополі… Але хіба нам дають торгувати? Адже коли купець наш приїжджає сюди, він мусить показати свій товар єпарху, той виставить ціну… Де ж це видано, щоб не сам купець, а щоб хтось встановляв йому ціну?! У нас у Києві цього немає. Ваші купці дають ціну, діло наше – купувати чи не купувати…
Імператор Костянтин нібито уважно слухав княгиню Ольгу, а вона розпалювалась все більше і більше.
– Знову ж, – вела вона далі, – у Константинополі купці наші можуть купувати вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та оксамиту тільки на п’ятдесят золотників кожен… Чому це так, імператоре? Я хочу не вином напоїти, а одягти Русь.
– Наші імператори, – сказав уперто Костянтин, – уклали ряд з князями руськими про торгівлю, і я не бачу потреби змінювати його.
– Отці наші думали, що договори їхні будуть виконуватись…
– Я подбаю, княгинє, щоб вони виконувались, – сухо сказав імператор. – Але чому Русь не виконує договорів?..