І коли вона вже вкрай зневірилась і подумала, що щастя й любов її минули навіки, не за стіною терема, а поруч, у дворі, почулися кроки, знайома рука доторкнулась до клямки, тихо скрипнули двері…

– Малушо!

Вона вийшла з темного куточка, де стояла, притиснувши руки до серця, що розривало груди.

– Цей Уліб аки тать! Стоїть і стоїть у сінях, розмовляє з своїми воєводами та боярами. Я вже вийшов іншими дверима. Через сад…

Малуша не чула його слів, вона дивилась і дивилась на залите місячним промінням обличчя Святослава, на його очі, в яких спалахували такі знайомі їй іскринки.

Святослав теж нічого не чув, він прийшов до неї, як і колись, він прийде завтра й позавтра, він не покине тебе, Малушо!

А коли б вони прислухались, то почули б, як поруч у дворі, під деревами, пролунали чиїсь кроки. Там ворухнулась, рушила з місця жіноча постать. Зупинилась на мить і побігла.

Проминуло ще багато днів, багато довгих, безсонних ночей провела княгиня Ольга в монастирі Мамонта, аж поки змогла знову побачити імператора Костянтина.

Прилітали холодні вітри з півночі, й опадав лист з тополь, що росли під стінами города; приходили в Суд, вивантажувались і поспішали вирушати назад, до своїх земель, кораблі з усього світу; з кожним днем темнішали й остигали води Суду й Пропонтиди, а Ольга все сиділа в монастирі Мамонта, ждала зустрічі з імператором Костянтином.

Часом княгиня закипала від обурення: доки ж їй тут сидіти й ждати цієї зустрічі? Чи не краще сказати купцям, щоб вони ставили вітрила та й рушали в Руське море, до рідного Дніпра? Часом вона говорила царевим мужам, які приходили й приходили до монастиря й цікавились, як здоров’я княгині, що почуває вона себе зле, збирається виїжджати на Русь, бо тільки там буде їй добре.

Цареві мужі слухали, обіцяли переказати це імператору, зникали, знову приходили й кожного разу вигадували нову причину: то, мовляв, імператор Костянтин трохи занедужав, то виїхав десь недалеко у Македонію чи Фракію, то просто не має часу. Але завжди обіцяли, що от-от імператор запросить княгиню Ольгу до Великого палацу, зустрінеться з нею, матиме важливу розмову.

І княгиня ждала. Вона мусила ждати, бо мова йшла про справедливі вимоги, про добробут руських людей, про честь Київського столу. Невже ж може бути, що імператор Візантії, який щоденно приймав князів і послів з усього світу, не прийме і не говоритиме з нею – руською княгинею?

І ось нарешті, – це було через півроку після того, як княгиня Ольга виїхала з Києва, й через вісімдесят три дні після того, як руські лодії стали на Суді, – цареві мужі, задихаючись, прибігли до монастиря Мамонта й повідомили княгиню, що імператор Костянтин ждатиме її в неділю, вісімнадцятого жовтня.

Вісімнадцятого жовтня! Тут, над Пропонтидою, було ще тепло, але на серці в княгині Ольги холодно. Скільки днів і ночей! Що дасть їй ще одна зустріч з імператором?

І знову вони з усіма церемоніями прийшли у Великий палац, знову їх примусили ждати виходу імператора. У Золотій палаті на позолочених деревах співали птахи, гарчали й били довгими хвостами об підлогу золоті леви, а імператор Костянтин підносився у конху [121] й там височів нарівні з образом Христа.

Після того був обід. Купці й сли за окремими столами обідали в Золотій палаті, де сидів і імператор Костянтин. Імператриця ж з дочками й Феофано – у Пентакувіклії святого Павла, куди було запрошено й княгиню Ольгу.

На цей раз княгиня Ольга сиділа за одним столом з імператрицею й Феофано, розмовляла з ними, мала змогу ще раз зблизька подивитись на них. І знову, як і під час першого прийому, її неприємно вразили сухість і черствість імператриці Єлени, зухвала, підкреслено горда поведінка Феофано.

Час від часу у Пентакувіклії лунали звуки органів – тоді всі присутні на обіді мусили вставати й слухати музику. Кілька разів під час обіду до палати заходили карлики-блазні й витівники, що розважали гостей всілякими жартами, робили дивні вправи, поглинали вогонь, примушували речі зникати й знову знаходили їх, вилазили по тонких гнучких прутах аж до стелі. Перед гістьми виступив навіть чорний велетень, що міг підняти одразу вісім чоловік.

Але хоч все це було надзвичайно цікаво, княгиня Ольга не могла забутись. Вона думала про те, чому імператор обідає з купцями й послами, а вона – з імператрицею й Феофано; ждала й гадала, чи покличе її імператор?

І от на дверях Пентакувіклія з’явився паракимомен Василь.

Імператор Костянтин кликав княгиню Ольгу на розмову.

Була пізня осінь, але тут, на березі Пропонтиди, ще не відчувалось її дихання. У саду, де йшли імператор і княгиня, ще цвіли квіти, і терпкі їх пахощі п’янили голову. Десь унизу, в темряві, глухо билась об скелі морська хвиля, вдалині за мурами тьмяно поблискував Константинополь, вгорі переливались всіма барвами зорі.

Імператор і княгиня Ольга стали на скелі над морем, і те, що відкривалось їхнім очам, можна було назвати справжньою казкою. Просто перед ними лежав голубуватий безконечний простір Мармурового моря. Високо над ним і ніби зовсім близько від землі плив срібний, перетканий темними западинами місяць. У сяйві місяця навкруг нього померкли, зникли всі зорі, небо там було таке ж голубе й чисте, як і море внизу. Тільки на півночі, де небо закутала темна шаль, ніби потай горіли червонуваті зорі. Від скелі, на якій стояли імператор і княгиня, аж до самого обрію море світилось, по ньому снувалась широка доріжка від місяця; але не тільки в цьому місці, а й по всьому простору моря кожна краплина його вилучала зеленкувате сяйво.