Шрифт:
5
Швидко минає в житті людському весна, швидко пливуть теплі й щедрі дні літа, але найшвидше пробігають дні й ночі любові…
Княжич Святослав переживав справжню весну. Він їздив, як і раніше, на лови, з дружиною своєю побував влітку за Переяславом, у Родні, їздив у ліси за Любечем.
Але тепер, де б він не був, де б не ночував у полі, де б не стояв у степу, на високій могилі, він бачив її обличчя, мріяв обняти її, впитись у тугі уста, ще раз і ще раз горіти в шалу любові.
Навіть дружина не пізнавала свого князя. Раніше він був замислений, сторожкий, неговіркий. І ніби хтось підмінив їхнього князя: на обличчі його весь час грала посмішка, рухи стали твердішими, він бив орла на льоту, сміливо йшов із списом на тура, наздоганяв у степу дикого коня.
Особливо ж він був щасливий, коли повертався з дружиною до Києва. Це бувало звичайно надвечір, коли теплом дихав Дніпро, повітря було насичене пахощами достиглих яблук, меду й квітів, десь далеко-далеко в лугах народжувалась пісня.
Напоєні сонцем, обвіяні вітрами, трохи стомлені, але дужі, мовчазні, але щасливі, перепливали вони на конях через Дніпро й Почайну, виходили на берег, обмивались у теплій воді і їхали через торг Подолом, підіймались узвозом в передграддя, мостом, що здригався й гримів під копитами коней, в’їжджали на Гору.
І знову ніч любові, чудова ніч, коли не вистачає слів, коли все навкруг, здається, оспівує і славить кохання.
А неминуче й невблаганне ходило вже близько біля княжича Святослава й Малуші, тільки вони цього не знали й не відчували.
Був місяць червен [118] – чудовий час, коли в Києві й навкруг достигали овочі й виноград, на полях пахло житом, в лісах – медом. В цьому дозвіллі, серед невимовної буйної краси цвіла й їхня любов.
Прийшов зарев [119] , зарипіли вози, встали стовпи куряви над шляхами – багатство садів, безмежного поля, лісів плавом пливло до княжих клітей, засіків, медуш на Горі. Малуша рук не чула, підіймаючи каді, коші, діжки, цебра, у неї від тяжкої праці підгиналися ноги. Але надходила ніч – все забувалось, бо молодість не знає втоми, а любов для неї – спочинок…
118
Червен – липень.
119
Зарев – серпень.
А потім настав ревун, війнуло холодом над Дніпром, студена стала вода, в’яли трави й квіти на берегах, птахи летіли на південь, а в Малуші заболіло серце.
Вона не знала, коли це почалося, але ходила сама не своя. Вночі не спала, вдень не їла, зблідла, змарніла, тільки очі блищали. Правда, іноді в них спалахувала тривога.
Однієї ночі вона довго, здригаючись від ударів власного серця, ждала Святослава. А коли він прийшов, призналась.
– Княжичу любий, – несміливо почала Малуша, – не знаю, чи й говорити, але щось недобре мені…
По щоках у неї котились сльози.
– Ну, чого б тобі сумувати, – спробував заспокоїти її Святослав. – Не плач…
– Мабуть, я непразна [120] суть…
Вона пильно стежила за його обличчям і очима: хотіла знати, що думав Святослав.
Але прочитати щось певне на його обличчі вона не могла. Княжич Святослав чув її слова, зрозумів, що сталося, але дивився не на неї, а далеко за віконце, де високо в небі висів сріблястий місяць.
– Що ти думаєш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобі тепер не потрібна?..
120
Непразна – вагітна.
– Ні, Малушо, – відповів він. – Не про те я думаю, а про те, що маємо робити. І ми зробимо, все зробимо так, що буде добре…
– Але що робити?
– Не поспішай, Малушо, дай подумати, збагнути…
Наступної ночі вона була дуже неспокійна: чи прийде до неї княжич Святослав? А як і прийде, то чи буде такий, як і раніше?.. О, як нетерпляче чекала вона цієї ночі, кроків за стіною в темряві, доторку руки до клямки (вона так добре знала цей доторк!), тихого скрипу дверей, а потім – його самого, любого, єдиного.
І вона не тільки ждала, а й готувалась до його приходу – прибрала в хатині, нарвала квітів і поставила їх у череп’яному горщику біля ложа. Довго думала, чи не може ще зробити щось приємне для княжича, – і не придумала…
Малуші довелося ждати дуже довго. Вже на Горі все заспокоїлось і заснуло, сторожі раз і вдруге вдарили в било, місяць виплив із-за Дніпра і хитро зазирнув через зубчасті городниці, але за стіною все не чути було знайомих кроків – княжич Святослав не йшов.
Відчай і страх обгорнули спраглу душу ключниці Малуші, вона вирішила, що княжич вже не прийде, і не знала, що ж їй тепер робити, як далі жити.