Шрифт:
Потім вона зрозуміла – у хлівині нікого немає, та й хто б тепер зайшов сюди, де живе зганьблена ключниця Малуша?! Це не очі, вона сама давно колись зняла свої усерязі, кинула їх на лаву за ложем, от зелені камінчики й грають під місячним промінням.
– Матінко Ярино! Де ти? Де ти? – застогнала вона, і хоч слова її поглинула пустка, стала на коліна, притулилась головою до холодного ложа і так довго виплакувала свою печаль, лякаючись майбутнього.
Та от Малуша здригнулась, схопилась, стала біля ложа, прислухалась. Ні, вона не помилилась, – за стіною почулись кроки, хтось з княжого терема ішов сюди, до дверей, що вели в її хлівину…
Перун, Дажбог, всі сили неба, – що це були за хвилини! Як вона молилась, щоб це були ті кроки, про які вона мріяла і яких ждала! Як вона хотіла, щоб це, як колись, ішов сюди княжич Святослав, щоб він розчинив, як і тоді, двері, став на порозі…
Кроки лунали все ближче й ближче, тепер вона вже вірила, що це він. О, коли він стане на порозі, вона кинеться до нього, розповість про свою муку, попросить у нього помочі, адже він не тільки княжич, а любов її, батько дитини, яку вона носить під серцем.
І вона знала, вірила в те, що коли княжич Святослав прийде, то й захистить її, він не дозволить, щоб Малушу вигонили з двору, він буде такий, як і колись. Коли княжич щось захоче – все може зробити. «Так швидше іди, Святославе, я жду тебе!» – мало не крикнула Малуша і ступила вперед, до дверей.
Але що це? Кроки зупинились. Хтось пальцями торкнувся дверей, але не відчинив, а, навпаки, притиснув до себе. Почулись глухі удари – один, другий, третій. І Малуша зрозуміла, що це з терема забивали двері до її хлівини. І знову пролунали кроки – хтось повертався до терема. Це не були кроки княжича Святослава.
Недавні сльози, а тепер удари молотком по цвяхах (так, пригадала Малуша, забивають віко над корстою: три удари – й кінець), все це, як не дивно, не збільшило вже, а ніби припинило її муку. У цю пізню нічну годину минуле Малуші відступило раптом назад, як важка грозова хмара. Оддалік вона тепер виразно побачила, яка то страшна, смертельна хмара. Але ж вона вже пройшла: полюбила Малуша, а це була тільки зваба, була ключницею – і знову стала рабинею, єдине, що їй залишалось, – дитя…
Крізь розчинені двері сичав мороз, на небі висів місяць. Зеленкувате його проміння сягало в хлівину. Ось вони – добра покійної Ярини і її, Малуші; що ж їй взяти з собою?
А Святослав не прийшов. Тепер він і не прийде. Хіба ж Малуша цього не знала?! А коли б він зараз і став на дверях, о, тепер однаково було б уже пізно…
7
Глупої ночі отрок з княжого терема розбудив Добриню й велів йому іти до княгині. Добриня неабияк сполошився. Є, либонь, якісь звістки з поля? Може, одразу, серед ночі, доведеться й вирушати? По темному він одягнувся, схопив свиту, почепив до пояса меч, поверх шапки на голову натягнув шолом.
Княгиня Ольга ждала Добриню у сінях терема, де горіло кілька свічок. Біля княгині стояв і щось стиха говорив їй воєвода Свенелд. Але тільки Добриня зайшов, Свенелд замовк і, вклонившись княгині, пішов із сіней.
– Іди за мною, Добринє! – промовила княгиня й пішла сіньми. Намагаючись ступати якомога тихше, Добриня рушив слідом.
Так Добриня опинився в одній із світлиць княжого терема. Там у кутку на камені горіло вогнище. Серед світлиці стояв застелений червоним оксамитом стіл, два різьблені стільці з поручнями, попід стінами – лави. У світлиці було так тепло, що на рублених стінах виступала пара.
Княгиня сіла на одному із стільців, сперлась на поручні і, як здалося Добрині, довго прислухалась, чи не чути голосів у теремі. Але там не чути було нічого, тихо було й тут, у світлиці, тільки десь за стінами рипів мороз та ще на вогнищі потріскували сухі смоляні дрова.
Княгиня Ольга обернулась до Добрині, і він побачив бліде її обличчя, темні очі.
– Не когось покликала днесь, а тебе, Добринє, – пролунав у світлиці суворий голос княгині. – Про все, що почуєш, – мовчи, що велю – зроби, на те моя княжа воля. Клянись Перуном…
– Мати княгинє!.. – відповів Добриня. – Клянусь Перуном і Дажбогом, заклинаюсь Волосом і Хорсом…
– Доста, – ледь посміхнулась княгиня. – А тепер слухай…
– Слухаю, мати княгинє.
– Ти знаєш, – запитала вона, – що сталося з Малушею – сестрою твоєю, а моєю ключницею?
– Не відаю, княгинє… А що вона – завинила, вчинила шкоду?
– Невже не знаєш?! – глузливо засміялась княгиня Ольга. – І того не відаєш, що Малуша непразна?
Добриня здригнувся, ніби в груди йому вдарив меч. Так от чому Малуша ховалась від нього, уникала розмови! Тікала, хотіла сховати те, чого однаково сховати не можна.