йому було невимовно жаль Малушу. Він любив її, пишався, що не тільки сам служить княгині, – служить ключницею в теремі й вона.

– Малуша непразна! Мати княгинє!.. Та коли ж вона? З ким? Я ж бачив, либонь, її… Я її сам… Сам покараю…

– Не поспішай, Добринє, – суворо промовила княгиня Ольга. – Я взяла Малушу, робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посміла… непразна від княжича Святослава…

– Мати княгинє!..

– Не кричи, – так само суворо зупинила його княгиня. – Вже пізно, всі в теремі сплять.

Добриня стояв біля порога княжої світлиці, і тьма думок враз заполонила його. Так от чого княжич Святослав волів після Купала ночувати не в полі, а в городі й завжди летів туди, мов на крилах?! Отже, Малуша не звичайна й незугарна, як думав Добриня, а така хороша, красна, що навіть княжич Святослав полюбив її. І не тільки полюбив – Малуша непразна, під своїм серцем носить плод княжича. Рід князя і їх звичайний рід, – чи може це бути?! Але що думає робити княгиня Ольга? Чого вона покликала нині Добриню серед ночі, невже замислила карати Малушу?! Схопившись рукою за серце, стояв Добриня проти княгині й ждав її слова…

– Роба Малуша достойна найсуворішої кари, – ніби вгадавши його думки, сказала княгиня Ольга. – Але сама я її не карала б, – гріх, ну що ж, я б її вигнала з города, нехай іде, куди хоче. Але вона непразна, в неї буде дитя від князя. А що скажуть тут, на Горі, коли дізнаються про любов княжича Святослава, а потім про дитя? Адже уб’ють.

І далі сказала княгиня Добрині не як гридневі, а як набагато ближчій людині, нібито спільнику, таємничо, тихо:

– Малуші на Горі бути не можна… Я вже бачила її й говорила з нею. Вона поїде до мого села в Будутин і житиме там. Нехай там вона і народить дитя. Так буде краще, так треба.

– Спасибі, княгинє, спасибі, – прошепотів Добриня, відчуваючи, як страшна кара відступає від голови Малуші.

– Але й там їй не можна бути самій, – говорила далі княгиня. – Там також можуть дізнатись, і знову вона й дитя будуть у загрозі. Треба берегти їх… Чи згоден ти, Добринє, поїхати з Малушею до Будутина? Там потрібні гридні мої, і рабині буде місце, а коли народиться дитя – будь у Києві, скажеш мені!

– Добре, – промовив Добриня. – Усе зроблю, як веліла.

– Тоді йди і готуйся, – наказала княгиня. – Воєводі Свенелду я сказала, що ти їдеш по моєму слову. Скоро будуть готові сани. Іди, Добринє!

Добриня мовчки вклонився княгині, дуже тихо, щоб ніхто не почув, вийшов із світлиці. З порога він бачив, як на вогнищі знову спалахнуло полум’я, як червонкуватий його відсвіт освітив бліде обличчя княгині, очі, витягнуту на поручні стільця руку… Усе це, а потім сіни, де горіли свічки, цебро з водою, з якого дзвеніли й дзвеніли краплини, темний ґанок, – пропливло перед ним у якомусь тумані.

Він отямився тільки серед двору перед теремом і довгу хвилину стояв, дивлячись на темні рублені стіни терема, на одно вікно, де мінився червонкуватий відсвіт вогнища, потім перевів погляд на тереми бояр і воєвод, що зараз серед ночі нагадували важкі ковані скрині, на стіну города, що тугим чорним обручем обіймала Гору.

І чомусь особливо гостро й боляче відчув Добриня, що стоїть він тут уночі серед княжого двору вже не як сотенний, а як звичайний гридень, смерд, зовсім не такий, як князі, воєводи, бояри. І хіба не про це говорила тільки-но княгиня: «Я взяла робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посміла…» Не там, у світлиці, а саме тут, серед двору, і в цю хвилину Добриня відчув усю гіркоту цих слів, гостру образу. Так, вони – князі, воєводи, бояри, їм все дозволено, вони все можуть, а він і Малуша – тільки смерди, раби, вони нічого не сміють. Добриня навіть зіщулився, ніби ждав якогось удару…

Але одразу й інше спало на думку Добрині. Гаразд, нехай вони смерди – і він, і Малуша, і ще багато таких людей. А проте ж є в них щось таке, проти чого не може вистояти навіть князь. Добриня посміхнувся. Княжиче Святослав, ти орлом літаєш у полі, але ти знаєш, що й де шукати серед жон полянських! Диви, він і не думав навіть, на що здатна Малуша. Не хитрістю, а красою багата, так, так, Малушо, ти робила, як жона полянська, і я тобі нічого не скажу, а в мислях подякую.

І ще раз поглянув Добриня на княжий терем, Гору, стіни… Не тільки Малуші, а й йому немає тепер місця на Горі; женуть з Гори Малушу, женуть разом з нею й брата – гридня Добриню. Прощайте, Київ, Гора, надії, честь і слава.

Проте вони з Малушею повезуть з Гори щось більше, ніж багатство. О, тепер Добриня берегтиме сестру Малушу в далекому селі Будутині, він з мечем стоятиме біля порога їхньої хижі.

Але ось у кінці Гори почулися голоси й затупотіли коні. Певне, час і рушати в дорогу. А що збиратись Добрині? У нього нічого немає. Добриня вже готовий.

Пізно вночі княгиня Ольга почула, як у дворі біля терема затупотіли коні, а в сінях пролунали важкі кроки і чиїсь притишені голоси. Вона пізнала – це Свенелд і гридні.