Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відразу ж спустив

їх додолу. Обличчя батька здалося мені страшним. Минуло

з півхвилини, і протягом цього часу я почував на собі важ-

кий і непорушний, гнітючий погляд.

Ти взяв у сестри ляльку?

Ці слова угіали раптом на мене так виразно й гостро, що

я здригнувся.

Так,— відповів я тихо.

А знаєш ти, що це — подарунок матері, який ти мусиш

шанувати як святиню?.. Ти украв її?..

Ні,— сказав я, підводячи голову.

Як ні? — скрикнув раптом батько, відштовхуючи

крісло.— Ти украв її і відніс... Кому ти відніс її? Кажи'

Він швидко підійшов до мене і поклав мені на гілече важ-

ку руку. Я з зусиллям підвів голову і глянув угору. Батькове

обличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.

Ну, чого ж ти?.. Кажи! — і рука його ще дужче

стисла моє плече.

Н-не скажу! — відповів я тихо.

Ні, скажеш! — відрубав батько, і в голосі його пролу-

нала погроза.

Не скажу,— прошепотів я ще тихше.

Скажеш, скажеш!

Він повторював це слово придушеним голосом, наче воно

виривалося у нього з болем та зусиллям. Я відчував, як трем-

тить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна по

одній капали з моїх очей на підлогу, та я все повторював

ледь чутно:

Ні, не скажу... ніколи, ніколи не скажу вам... Нізащо!

Цієї хвилини в мені виявився син мого батька. Він не до-

бився б від мене іншої відповіді найстрашнішими муками.

У моїх грудях назустріч його погрозам здіймалось усвідом-

лене зневажене почуття дитини, яку покинули, і якась жагу-

ча любов до тих, хто приголубив мене там, у старій каплиці.

Батько важко зітхнув. Я зіщулився ще дужче, гіркі сльози

пекли мої щоки. Я чекав.

Я знав, що він страшенно запальний, що цієї хвилини він

шаленіє. Що він зробить зі мною? Але мені тепер здається,

що я боявся не цього... Навіть цієї страшної хвилини я любив

батька і разом з тим почував, що він зараз своїм шаленим

насиллям розіб'є мою любов вщент. Тепер я зовсім перестав

боятися. Здається, я чекав і жадав, щоб катастрофа нарешті

вибухнула... Якщо так... нехай... тим краще — так, тим краще.

Батько знову важко зітхнув. Чи опанував він сам цією

несамовитістю, що охопила його, я й досі не знаю. Але в цю

критичну хвилину за відчиненим вікном пролунав раптом

різкий голос Тибурція:

Еге-ге!.. Мій бідний маленький друг...

«Тибурцій прийшов!» — майнуло в моїй голові, але на-

віть почувши, як затремтіла рука батька на моєму плечі, я не

уявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішні

обставини могли повстати між мною і батьком, могли відхи-

лити те, що я вважав неминучим.

У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупи-

нившись на порозі, в одну мить оглянув нас обох своїми го-

стрими, рисячими очима.

Ге-ге! Бачу молодого друга у дуже прикрому становищі.

Батько зустрів його суворим і здивованим поглядом, але

Тибурцій витримав той погляд спокійно. Тепер Тибурцій був

серйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися якось осо-

бливо сумно.

Пане суддя! — заговорив він м'яко,— Ви людина спра-

ведлива... відпустіть дитину! Малий був у «поганому това-

ристві», але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщо

його серце лежить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь,

краще накажіть мене повісити, але я не дозволю, щоб хлоп-

чик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий...

Він розв'язав вузлик і вийняв звідти ляльку.

Рука батька, що стискала моє плече, ослабла. На обличчі

з'явився гіодив.

Що це значить? — спитав він нарешті.

Відпустіть хлопчика,— повторив Тибурцій, і його ши-

рока рука любовно погладила мою похилену голову,— Ви

нічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охоче

розповім вам усе, що ви хочете знати... Вийдімо, пане суддя,

до іншої кімнати.

Батько, дивлячись на Тибурція здивованими очима, по-

слухався. Обидва вони вийшли, а я лишився пригнічений