ри. Якось, коли я, як звичайно, вранці проходив алеями садка,

я побачив на одній з них батька, а поруч з ним старого Яну-

ша. Старий улесливо вклонявся і щось говорив, а батько стояв

з похмурим виглядом, і на його чолі різко відзначалася

зморшка нетерплячого гніву. Нарешті він простяг руку, наче

відсторонюючи Януша з свого шляху, і мовив:

— Ідіть собі! Ви просто старий плетун!

Старий якось заморгав і, тримаючи шапку в руках, знову

забіг наперед і загородив батькові дорогу. Очі батька гнівно

блиснули. Януш говорив тихо, і слів його не було чути, про-

те уривчасті фрази батька долітали ясно, падаючи ніби уда-

ри нагайки.

Не вірю жодному слову... Що вам треба від цих

людей? Де докази?.. Словесних доносів я не слухаю, а пись-

мовий ви повинні довести... Мовчати! Це вже моя справа...

Не бажаю й слухати.

Нарешті він так рішуче відсторонив Януша, що той біль-

ше не насмів набридати йому; батько звернув у бічну алею,

а я побіг до хвіртки.

Я дуже не полюбляв цього старого пугача, і тепер серце

моє здригнулося від передчуття. Я зрозумів, що підслухана

розмова стосується моїх друзів і, можливо, також і мене. Ти-

бурцій, якому я розповів про цей випадок, жахливо скри-

вився:

У-ух, малий, яка неприємна новина!.. О клята стара

гієна!

Батько його прогнав! — сказав я, щоб утішити Ти-

бурція.

Твій батько, малий, найкращий суддя на світі. У нього

є серце; він багато знає... Можливо, він вже знає все, що

може сказати йому Януш, але він мовчить; він не вважає за

потрібне цькувати старого беззубого звіра в його останньо-

му барлозі... Але, малий, як би тобі пояснити це? Твій батько

служить панові, ім'я якого — закон. У нього є очі і серце

лише до того часу, поки закон спить собі на полицях; ко-

ли ж цей пан зійде звідти і скаже батькові: «Ану-бо, суддя,

чи не взятися нам за Тибурція Драба, або як там його звуть?»

І з тієї миті суддя одразу зачиняє своє серце ключем, і тоді

у судді такі тверді лапи, що швидше світ повернеться в інший

бік, ніж гіан Тибурцій вивернеться з його рук... Розумієш ти,

малий?.. Усе моє лихо в тому, що з законом вийшла в менеколись уже давно сутичка... себто, розумієш, несподівана

сварка... Ох, малий, це була дуже велика сварка!

При цих словах Тибурцій встав, узяв на руки Марусю

і, відійшовши з нею в найдальший куток, почав цілувати її,

пригортаючись своєю потворною головою до її маленьких

грудей. Я лишився на місці і довго стояв не рухаючись, під

враженням дивних слів дивної людини.

Незважаючи на мудровані і незрозумілі звороти, я чудо-

во схопив суть того, що казав про батька Тибурцій, і постать

батька в моїй уяві іце виросла, набула ореолу грізної, але

симпатичної сили і навіть якоїсь величності, але разом

з тим посилювалося і інше, гірке почуття...

«Ось він який,— думав я. — Та, проте, він мене не лю-

бить».

РОЗДІЛ VIII

ЛЯЛЬКА

Ясні дні минули, і Марусі знову погіршало. Хоч що ми

вигадували, аби розважити її, вона однаково дивилася бай-

дуже своїми великими, потемнілими й нерухомими очима,

і ми давно вже не чули її сміху. Я почав носити в підземелля

свої іграшки, але й вони розважали дівчинку лише на корот-

кий час. Тоді я вирішив звернутися до своєї сестри Соні.

У Соні була велика лялька з яскраво розмальованим

обличчям і розкішним лляним волоссям — подарунок покій-

ної мами. На цю ляльку я покладав великі надії і тому, від-

кликавши сестру в бічну алейку саду, попросив дати мені

тимчасово цю ляльку... Я так переконливо просив її про це,

так жваво змалював їй бідну, хвору дівчинку, у якої ніколи

не було своїх іграшок, що Соня, яка спочатку міцно пригор-