спитав він потім.

Що ж, приходь! Я буду радий,— відповів я привітно.

Відповідь ця збила Валека з пантелику; він замислився.

Я тобі не компанія,— сказав він сумно.

Чому ж? — спитав я, дуже вражений сумним тоном,

яким були сказані ці слова.

Твій батько — пан суддя.

Ну і що ж з того? — здивувався я щиро,— Адже ти

гратимешся зі мною, а не з батьком.

Валек похитав головою.

Тибурцій не пустить,— сказав він, і начебто це ім'янагадало йому щось, він раптом схопився.— Послухай... Ти,

здається, славний хлопець, та все-таки тобі краще піти. Якщо

Тибурцій тебе застане, погано буде.

Я погодився, що мені справді час іти. Останні промені

сонця відходили вже крізь вікна каплиці, а до міста було не-

близько.

Як же мені звідси вийти?

Я тобі покажу дорогу, ми підемо разом.

А вона? — ткнув я пальцем на нашу маленьку даму.

Маруся? Вона теж піде з нами,

:— Як, у ВІКНО?

Валек замислився.

Ні, от що: я тобі допоможу вилізти на вікно, а самі ми

вийдемо іншим ходом.

З допомогою мого нового приятеля я видряпався до вікна.

Відв'язавши ремінь, я обкрутив його навколо рами і, трима-

ючись за обидва кінці, повис у повітрі. Потім, випустивши

один кінець, я стрибнув на землю і висмикнув ремінь. Валек

і Маруся чекали мене вже під стіною, надворі.

Сонце тільки-но сіло за гору. Місто потонуло в лілово-

туманній тіні, і тільки верхів'я високих тополь на острові

яскраво вирізнялися червоним золотом, забарвлені останнім

промінням заходу. Мені здавалося, що з того часу, як я при-

йшов сюди, на старе кладовище, минуло не менше доби, що

це було вчора.

Як гарно! — сказав я, охоплений свіжістю вечора

і вдихаючи на повні груди вогку його прохолоду.

Сумно тут,— з тугою промовив Валек

Ви всі живете тут? — спитав я, коли ми втрьох почали

спускатися з гори.

Тут.

А де ж ваш дім?

Я не міг собі уявити, що такі ж, як і я, діти можуть жити

без «дому».

Валек усміхнувся з властивим йому сумним виглядом і ні-

чого не відповів.

Ми обминули круті обвали, бо Валек знав зручніший

шлях. Пройшли між камінням по висохлому болоту, пере-

йшовши через струмок по тонких кладках, ми опинилися біля

підніжжя гори, на рівнині. Тут треба було розлучитися. По-

тиснувши руку моєму новому знайомому, я простяг ії також

і дівчинці. Вона ласкаво подала мені свою крихітну ручку

і, дивлячися знизу вверх блакитними очима, спитала:

Ти прийдеш до нас знову?

Прийду,— відповів я,— обов'язково.

Що ж,— сказав задумливо Валек,— і справді, приходь,

тільки в такий час, коли наші будуть у місті.

Хто це «ваші»?

Та наші... усі... Тибурцій, «професор»... хоча той, ма-

буть, не заважатиме.

Добре. Я подивлюся, коли вони будуть у місті, і тоді

прийду. А поки що — прощавайте!

Гей! Послухай! — гукнув мені Валек, коли я відійшов

на кілька кроків.— А ти не будеш базікати про те, що був

у нас?

Нікому не скажу,— відповів я твердо.

Ну, ось це добре! А цим твоїм дурням-хлопцям, коли

лізтимуть, скажи, що бачив чорта.

Гаразд, скажу.

Ну, прощавай!

Прощавай!

Густі присмерки спустилися над Княжим-Веном, коли я

наблизився до паркану нашого саду. Над замком, як намальо-

ваний, повис серп місяця, засвітилися зірки.

Я хотів уже лізти на паркан, як хтось схопив мене за руку.

Васю, друже,— схвильовано зашепотів мій товариш,

що утік.— Як же ти!.. Голубчику!

А от, як бачиш! А ви всі мене покинули!..

Він спустив очі додолу, але цікавість перемогла почуття

горому: він спитав знову:

Що ж там було?

Що? — відповів я тоном, що не припускав сумнівів.—

вичайно, чорти. А ви боягузи...

І, відмахнувшись від засоромленого товариша, я поліз на

паркан... Через чверть години я вже спав глибоким сном.

І вві сні мені ввижалися справжні чорти, які весело вистри-