І замовк.

— Відповідай капітанові! — гримнув я, відчуваючи, як в мені наростає незрозумілий гнів.

Таргієць подивився на мене. Здавалося, що зараз він заговорить. Але його очі враз посуворішали. Я відчув, як під його лискучим покривалом напружилось обличчя.

Ми з Моранжем обернулися.

Біля входу до печери стояв засапаний, спантеличений і знесилений від марного бігу Бу-Джема.

Тієї миті, коли Ег-Антеуан і Бу-Джема опинили віч-на-віч, мені здалося, що обидва вони здригнулися тут-таки опанували себе. Це було, повторюю, скоромин ще враження. Однак воно викликало бажання розпита на самоті у нашого провідника про нового супутника.

З самого ранку ми дуже втомилися. Тому й вирішили провести день і навіть ніч у печері, дочекавшись, коліі вода повністю спаде.

Коли я, прокинувшись, визначав на карті шлях, яким ми мали пройти вдень, до мене підійшов Моранж. Вігі був дещо розгублений.

— За три дні ми досягнемо Шіх-Салаха, — сказав я йому. — А може, й післязавтра, бо верблюди йдуть добре.

— Можливо, ми розлучимося раніше, — мовив він.

— Як це?

— Так, я трохи змінив свій маршрут і не маю наміру йти напрямки до Тіміссао. Спочатку хочу зазирнути в глиб масиву Хоггар.

Я насупив брови.

— Що це за нова ідея?

Водночас я шукав очима Ег-Антеуана, який, я це бачив, напередодні і кілька хвилин тому розмовляв з Моранжем. Він незворушно прошивав просмоленою ниткою одну з сандаль, котрі дав йому Бу-Джема, і навіть не підвів голови.

— Ось, — пояснив Моранж, ніяковіючи дедалі більше. — Цей чоловік сказав, що в багатьох печерах західного Хоггару є аналогічні написи. Ці печери розташовані неподалік шляху, яким він повертатиметься додому. Шлях веде через Тіт, Ор, через Сілет до Тіміссао, що становить менш ніж двісті кілометрів. Це майже класичний шлях [20] . Він наполовину скорочує відстань, яку мені довелося б подолати самому від Шіх-Салаха до Тіміссао, якби ми розлучилися. Бачите, це теж до певної міри причина, що спонукає мене…

— До певної міри? До дуже певної міри, — відказав я. — Отже, ваше рішення остаточне?

— Так, — відповів він.

— Коли ви маєте намір залишити мене?

— Хотів би зробити це сьогодні. Дорога, якою Ег-Антеуан йтиме до Хоггару, перетинає ту, що стелеться приблизно за чотири льє звідси. У зв’язку з цим маю до вас невелике прохання.

— Прошу.

— Дайте мені одного з ваших верблюдів, який несе багаж, бо мій супутник-таргієць втратив свого.

— Верблюд, котрий несе ваш багаж, належить вам, як і ваш мехарі, — сказав я холодно.

Кілька хвилин ми мовчали. Моранж почував себе ніяково. Я роздивлявся карту. Майже скрізь, але особливо в південному напрямі, недосліджені регіони Хоггару являли посеред забарвлених коричневим кольором уявних гір численні білі плями.

Нарешті я мовив:

— Ви даєте мені слово, що, побачивши ці славнозвісні печери, прийдете через Тіт і Сілет до Тім^ссао?

— Чому ви запитуєте про це?

— Бо, в разі, якщо ви даєте таке слово і, звичайно, якщо моє товариство вам не набридло, я супроводжуватиму вас. Зроблю гак кілометрів на двісті і вийду до Шіх-Салаха з півдня, замість того щоб прийти туди з заходу. От і все.

Моранж схвильовано подивився на мене.

— Чому ви робите це? — промурмотів він.

— Друже мій, — я так звернувся до Моранжа вперше, — любий друже, мені притаманне відчуття, яке в пустелі особливо загострюється, — відчуття небезпеки. Маленький доказ цього я дав вам учора вранці, коли розпочалася буря. З усіма вашими знаннями в галузі наскельних написів, ви, здається, не досить чітко уявляєте, що таке Хоггар і з чим ви можете там зустрітися. Припустивши це, я вважаю за краще не дозволити вам їхати самому й наражатися на певний ризик.

— У мене є провідник, — сказав він з чарівною наївністю.

Ег-Антеуан, не розгинаючись, продовжував лагодити свою сандалю.

Я наблизився до нього.

— Ти чув, що я сказав капітанові?

— Так, — спокійно відповів таргієць.

— Я його супроводжуватиму. Ми залишимо тебе в Тіті, й ти все підготуєш, щоб ми без перешкод подорожували далі. Де та місцевість, куди ти запропонував провести капітана?

— Не я пропонував йому, а він попросив мене про це, — холодно відповів таргієць. — Печери з написами — на відстані триденного шляху на південь, у горах. Спочатку путь досить важкий. Але далі він вигинається, і ви легко досягнете Тіміссао. Там чудові криниці, де напувають своїх верблюдів туареги-таїток, які приязно ставляться до французів.