— Навпаки, дуже цікаво. Але, зізнаюся, зараз мене турбує інше.

— Що саме?

— Подивіться сюди, — сказав я йому, вказуючи на захід, де на обрії, в кінці білої долини з’явилася чорна цятка.

Шоста година ранку. Сонце зійшло. Але годі було шукати його на безкрайому чистому небі. Ані подуву вітерця, ані шелесне.

Раптом один з наших верблюдів заревів. Вискочила величезна антилопа і знавісніло вдарила лобом у скелясту стіну. Вона зупинилася, очманіла, за кілька кроків від нас, тремтячи на своїх тонких ніжках.

Підійшов Бу-Джема.

— Коли ноги мохор [18] тремтять, це означає, що незабаром впаде небесне склепіння, — промурмотів він.

Моранж глянув на мене, потім почав придивлятися до чорної цятки на обрії, що збільшилася вдвічі.

— Наближається буря?

— Так, буря.

— І це вас хвилює?

Я відповів йому не відразу. Цієї миті я розмовляв з Бу-Джема, який намагався заспокоїти сполошених верблюдів.

Моранж повторив своє запитання. Я знизав плечима.

— Хвилює? Не знаю. Я ніколи не бачив бурі в Хоггарі. Але стережуся. Адже все наводить на думку, що та, яка має розпочатися, буде грізною. Втім, подивіться.

З пласкої скелі здійнявся легкий пил. У нерухомому повітрі закружляли піщинки, і швидкість цього руху, все наростаючи, ставала запаморочливою. Вона являла нам заздалегідь у мініатюрі картину того, що незабаром мало обрушитися на нас.

З різкими криками пролетіли дикі гуси. Вони летіли дуже низько, на захід.

— Втікають до Себхи-Амандгор, — сказав Бу-Джема. «Тепер не залишається жодного сумніву», — подумав я.

Моранж подивився на мене з цікавістю.

— Що маємо робити? — запитав він.

— Негайно осідлати верблюдів, доки вони ще не зовсім ошаліли, й якнайшвидше знайти укриття на першому-ліпшому узвишші. Чи усвідомлюєте ви наше становище? Зручно було б іти річищем висохлого ручая. Але. можливо, не мине й чверті години, як зніметься буря. Менш ніж за півгодини тут рине бурхливий потік. На цей, майже непроникний грунт дощ ллє, наче вода, вилита з відра на асфальт. Ніщо не всотується, все лишається на поверхні. Втім, краще погляньте самі.

І я показав йому на десятиметровій висоті глибокі паралельні вибої на скелястій стіні — це були старі сліди ерозії.

Через годину вода досягне цього рівня. Ось відмітини, залишені минулими повенями. Мерщій у дорогу. Не можна гаяти ні хвилини.

— У дорогу, — спокійно сказав Моранж.

З великими труднощами змусили ми верблюдів стати на коліна. Коли кожен з нас виліз на свого, вони помчали алюром, який від жаху тварин ставав дедалі безладнішим.

Раптом здійнявся вітер, шалений вітер, і майже відразу здалося, що день перетворився на ніч. Небо над нашими головами вмить стало темнішим за чорні скелі узгір’я, куди ми мчали, задихаючись.

— Сходи, сходи в скелі! — крикнув я товаришам, долаючи вітер. Якщо за хвилину ми не досягнемо їх, — загинемо.

Вони не чули мене, але, озирнувшись, я побачив, що не відстали.

Моранж їхав за мною, Бу-Джема був останній. Він з дивовижною спритністю поганяв двох верблюдів, які несли наш багаж.

Сліпучий спалах розітнув темряву. Розлігся гуркіт грому, помножений відлунням у горах. І відразу залопотіли величезні гарячі краплі. Наші бурнуси, що тріпотіли під вітром за нами, вмить прилипли до тіла, і з них спливала вода.

— Врятовані! — скрикнув я несамохіть.

Ми несподівано побачили праворуч від нас посеред скелі зсув гірської породи. Це було майже прямовисне русло річки, притокою якої ми мали нещасливу думку сьогодні вранці піти. Бурхливий потік мчав там тепер з гуркотом.

Як ніколи раніше, я мав змогу оцінити незрівнянну спритність, з якою верблюди видиралися на найстрімкіші скелі. Напружуючи й витягуючи свої довжелезні ноги, впираючись у гору, що починала кришитися, вони робили те, на що, можливо, не здатні навіть піренейські мули.

Через кілька хвилин надлюдських зусиль ми нарешті опинилися у безпеці, на своєрідній базальтовій терасі, що височіла у п’ятдесяти метрах над руслом річки, у якому ми мало не залишилися. Випадок допоміг нам: позаду від нас була невелика печера. Бу-Джема спромігся завести туди верблюдів. Ми могли з порога мовчки спостерігати надзвичайне видовище, яке розгорталося перед нашими очима.

Тобі, здається, доводилося бувати в полі в Шалоні під час артилерійських стрільбищ і бачити, як од вибухів снарядів закипає вапнякова земля Марни. Наче шматки карбіду, що його в ліцеї ми кидали до чорнильниць, вона набухає, здіймається, кипить серед гуркоту вибухів. Так от, щось подібне діялось і там, але посеред пустелі, серед пітьми. Швидкість білого потоку на тлі чорного провалля усе збільшувалася, він прибував усе вище до нашого притулку. Буря не вщухала, грім гримів, і ще гучнішим за нього був гуркіт від обвалу частини скелі, яка враз, підмита водою, за кілька секунд розсипалася посеред бурхливого потоку.