— Ти добре знаєш дорогу?

Він знизав плечима. В його очах майнув погірдливий посміх.

— Я пройшов її двадцять разів, — сказав він.

— Тоді вперед!

…Ми йшли протягом двох годин. Я не перекинувся з Моранжем жодним словом. Інтуїтивно відчував, що це безумство — так зухвало вторгатися в малодосліджений, в найнебезпечніший район Сахари. Протягом двадцяти років усі змови, спрямовані на те, щоб підірвати французьку владу в колонії, виходили з цього сумнівного Хоггару. Що й казати! Я добровільно погодився на цей безумний намір. Відступу вже немає. Навіщо псувати мій жест, даючи волю поганому настрою? Врешті, слід визнати, що оборот, якого почала набувати наша подорож, подобався мені. З цієї хвилини в мене з’явилося відчуття, що ми наближаємося до чогось нечуваного, до якоїсь дивовижної пригоди. Не можна безкарно протягом місяців, років залишатися гостем пустелі. Рано чи пізно вона здобуває перевагу над вами, знищує в вас здібного офіцера, сумлінного трудівника, вбиває почуття обов’язку. Що приховується за цими таємничими скелями, в цих нетрях, які завдавали поразки найуславленішим мисливцям за таємницями?.. Ми йшли все далі й далі.

— Ви хоч певні, що цей напис являє інтерес і виправдовує наш намір? — запитав я Моранжа.

Мій товариш здригнувся. Я розумів його побоювання: чи не вирушив я з ним в дорогу супроти власного бажання. Коли ж я дав йому зрозуміти, що це не так, його сумніви розвіялися, і він заздалегідь торжествував.

— Ніколи ще, — відповів мені стримано, але в голосі його бриніла радість, — ніколи ще не знаходили грецького напису на таких широтах. Крайні точки, де їх бачили, — це південь Алжіру і Сіренаїку. Але в ХоггарІ! Зрозумійте ж. Авжеж, цей напис накреслено тіфінагськими літерами. Але ця особливість не знижує інтересу до знахідки: вона посилює його.

— Що, на вашу думку, означає це слово?

— Антінея [21] може означати лише власне ім’я, — сказав Моранж. — Кому воно належить? Визнаю, що не відаю, а що поспішаю на південь, спокусивши й вас, означає, що сподіваюсь знайти додаткові відомості. Його етимологія? Існує не одне, а може, й тридцять тлумачень. Подумайте про те, що тіфінагська абетка далека від грецької, і це породжує ще більше гіпотез. Хочете, я ознайомлю вас з кількома?

— Дуже прошу.

— Отже, перша: ’ і , жіноча постать на носовій частині корабля, — таке пояснення до вподоби Гаффарелю та моєму шановному вчителеві Берліу. Це можна застосувати й до скульптурних зображень на носі кораблів. (Існує технічний термін, якого не можу пригадати, хоч бийте мене сто п’ятдесят разів) [22] .

Далі: ’, що слід розділити на ’ і , «та, що стоїть перед » (храмом, тобто перед вівтарем, отже, жриця). Таке тлумачення захопило б Жірара й Ренана.

Наступна версія: ’ складається з ’ і , тобто «новий», що може означати дві речі: або «та, що протиставлена молодій», тобто, «стара», або «та, що є ворогом нового» або «ворогом молодості».

Існує ще одне значення слова ’: «замість», але воно ускладнює розуміння сказаного вище. Крім того дієслово має чотири значення: «іти», «текти», «прясти» чи «ткати» й «нагромаджувати». Є й інші тлумачення. Візьміть до уваги, що в моєму розпорядженні на комфортабельному горбі мого мехарі немає ні великого словника Етьєнна, ні лексичного — Пассова, Папа або Лідделла-Скотта. Це свідчить, друже мій, якою відносною наукою є епіграфіка і як вона залежить від відкриття нового тексту, котрий суперечить попереднім даним, хоч і не з примхи епіграфістів та їхніх особистих концепцій Всесвіту [23] .

— Це до певної міри й моя думка, — сказав я. — Але мене дивує, що, ставлячись так скептично до своєї мети, ви, не вагаючись, наражаєтеся на ризик, який може бути неабияким.

Моранж блідо всміхнувся.

— Я не тлумачу, друже мій, а колекціоную. Дом Гранже володіє знаннями, потрібними для висновків, яких він дійде на підставі того матеріалу, який я йому привезу, і котрі я сам через недостатню обізнаність неспроможний зробити. Я хотів трохи розважитись. Даруйте мені.

Цієї миті на одному з верблюдів, котрий віз вантаж, розв’язався слабо закріплений ремінь, і частина вантажу, перехилившись, упала.

Ег-Антеуан зліз зі свого верблюда й заходився допомагати Бу-Джема виправити становище.

Коли вони скінчили, я під’їхав до Бу-Джема.

— На наступній зупинці треба буде міцніше прив’язати ремені на верблюдах. Їм доведеться йти в гори.

Провідник здивовано подивився на мене. Досі я вважав зайвим тримати його в курсі наших нових задумів. Але мені здавалося, що Ег-Антеуан знав про них.

— Пане лейтенанте, шлях від Білої Долини до Шіх-Салаха не гористий, — сказав чамба.

— Ми підемо далі не Білою Долиною, а спустимося на південь через Хоггар, — зазначив я.

— Через Хоггар? — промурмотів він. — Але…

— Що «але»?

— Я не знаю дороги.

— Нас поведе Ег-Антеуан.

— Ег-Антеуан?!

Я дивився на Бу-Джема, що приглушено назвав це ім’я. Він втупив у таргійця погляд, у якому змішалися подив і жах.

Верблюд Ег-Антеуана йшов на десять метрів попереду, поряд з мехарі Моранжа. Чоловіки перемовлялися. Я зрозумів, що Моранж розпитує Ег-Антеуана про дивовижні написи. Але ми були не так далеко, щоб вони не чули наших слів.