Я знову подивився на нашого провідника й побачив, як він зблід.

— Що таке, Бу-Джема, що таке? — тихо запитав я.

— Не тут, пане лейтенанте, не тут, — прошепотів він. Його зуби клацали. Він додав, наче видихнувши:

— Не тут. Увечері, на зупинці, коли сяде сонце й він молитиметься, повернувшися обличчям на схід, поклич мене. Я тобі скажу… Але не тут. Він розмовляє, але слухає нас. Іди. Доганяй капітана.

— Щось нове, — промурмотів я і натиснув ногою на шию мого мехарі, щоб приєднатися до Моранжа.

Була приблизно п’ята година вечора, коли Ег-Антеуан, який їхав попереду, зупинився.

— Це тут, — сказав він, спускаючись на землю.

Місцевість була похмура, але мальовнича. Зліва від нас фантастична гранітна стіна врізалася сірим гребенем у червоне небо. Цю стіну з верху до низу розтинали звивисті коридори, мабуть, тисячу футів заввишки і такі вузькі, що три верблюди навряд чи змогли б пройти в ряд.

— Це тут, — повторив таргієць.

Перед нами на заході, у світлі призахідного сонця простяглася бліда стрічка шляху, який ми мали залишити. Біла Долина, дорога на Шіх-Салах, надійні стоянки, розвідані джерела… А з другого боку — ця чорна стіна на тлі фіолетового неба, цей похмурий коридор.

Я подивився на Моранжа.

— Зупинімося, — сказав він просто. — Ег-Антеуан радить нам поповнити запас води.

За спільною згодою ми вирішили, перш ніж вирушимо в гори, провести ніч тут.

Із темного заглиблення скелі, де било джерельце, каскадом спадала вода; поряд — кілька кущів та рослин. Спутані верблюди почали об’їдати листя.

Бу-Джема розклав на великому пласкому камені наш похідний посуд: виделки, олив’яні тарілки. Відкрита ним бляшанка консервів стояла поряд з салатом, який він назбирав на вологих берегах джерельця. Нервові рухи, якими Бу-Джема розкладав усе це на скелі, свідчили про те, що він хвилювався.

Передаючи мені тарілку, він нахилився і, вказуючи рукою на похмурий темний коридор, яким ми мали йти, прошепотів:

— Блед-ель-коуф!

— Що він каже? — запитав Моранж, зацікавившись його жестом.

— Блед-ель-коуф. Це країна жаху. Так араби називають Хоггар.

Бу-Джема повернувся й сів осторонь на своє місце. Зігнувшись, він почав їсти листя салату, яке залишив для себе.

Ег-Антеуан сидів непорушно.

Раптом таргієць підвівся. Сонце на заході було схоже на червоний недогарок. Ми побачили, як Ег-Антеуан наблизився до джерела, розстелив на землі свій синій бурнус і став навколішки.

— Не думав, що туареги так шанують мусульманські звичаї, — сказав Моранж.

— Я теж, — промовив я задумливо. Мене хвилювало інше. — Бу-Джема, — покликав я і водночас дивився на Ег-Антеуана.

Поринувши в свою молитву, обличчям на схід, він відверто не звертав на мене уваги. Коли він розпластався на землі, я гукнув ще голосніше:

— Бу-Джема, ходімо зі мною до мого мехарі, мені треба взяти дещо в сідельній кобурі.

Ег-Антеуан, усе ще навколішках, так само поволі, неквапом бурмотів свою молитву.

Бу-Джема не поворухнувся.

У відповідь я почув лише глухий стогін.

Ми з Моранжем скочили на ноги й підбігли до нашого провідника. Ег-Антеуан вмить опинився поряд з нами.

Із заплющеними очима і вже холодними кінцівками чамба хрипів у обіймах Моранжа. Я взяв одну його руку, Ег-Антеуан — другу. Кожен з нас намагався зрозуміти, що сталося…

Раптом схопився Ег-Антеуан. Він помітив на землі перекинутий гнутий казанок, що його перед тим араб тримав на колінах. Вхопивши його, почав уважно розглядати одне за одним кілька листочків салату, які там ще залишилися; раптом він хрипло зойкнув.

— Маєш, — пробурмотів Моранж, — тепер цей збожеволів!

Не зводячи очей з Ег-Антеуана, я побачив, як він побіг до каменя, де був наш обід. За хвилину повернувся до нас, тримаючи тарілку з салатом, якого ми ще не їли.

Узявши з казанка Бу-Джема один світло-зелений листок, соковитий, широкий, він порівняв його з тими, що були в наших тарілках.

— Афалеле! — сказав він спокійно.

Ми з Моранжем здригнулися — отже, це була афалеле, фалестез, як її називають араби в Сахарі, жахлива рослина, котра заподіяла смерть, швидше й вірніше, ніж зброя туарегів, частині експедиції Флаттерса.

Ен-Антеуан випростався. Його високий чорний силует вимальовувався на небі, що зненацька стало блідо-бузковим. Він дивився на нас.

А ми метушилися біля бідолахи провідника.

— Афалеле, — повторив таргієць, похитавши головою.

Бу-Джема помер серед ночі, не опритомнівши.

— Варто зазначити, — сказав Моранж, — що наша експедиція, від самої Уаргли позбавлена пригод, тепер обіцяє стати цікавішою.