Контрастувала сутінню та частина зали, куди не досягало проміння сонця, що, ховаючись за горою, забарвлювало рожевим кольором піщані алеї і криваво-червоним — священних фламінго, які стояли на одній нозі на березі невеликого темно-сапфірового озера.

Раптом я вдруге покотився на землю. Щось важке впало мені на плечі. Я відчув теплий шовковистий дотик до шиї і гаряче дихання на потилиці. Тієї ж миті знов розгляглося глузливе гарчання, яке так налякало мене в коридорі.

Одним ривком я звільнився від тягаря і наніс навмання солідний удар в бік нападника. Знову почулося гарчання, але тепер пронизане болем і злістю.

Ніби луною відгукнувся веселий вибух сміху. Розлютований, я підвівся, шукаючи очима нахабу, щоб розквитатися з ним. І раптом мій погляд зупинився…

Переді мною була Антінея.

У найтемнішій частині зали під своєрідним склепінням, штучно освітленим бузковим світлом, що линуло з вітражів, на купі різноколірних подушок і білих найвишуканіших персидських килимів спочивали чотири жінки. Три з них, як я визначив, були туарезькі жінки, надзвичайно вродливі і гарно збудовані, у чудових білих шовкових шатах, обшитих золотом. Четверта, темношкіра, майже негритянка, була наймолодшою з них; червоний шовк її вбрання підкреслював темний колір обличчя, плечей, голих ніг. Усі четверо лежали навколо підвищення з білих килимів, вкритого величезною лев’ячою шкурою, на яку спиралася Антінея.

Антінея! Щоразу, споглядаючи її, я запитував себе, чи я, схвильований, уважно придивлявся до неї раніше, адже щоразу вона видається мені прекраснішою. Прекраснішою! Убоге слово, убога мова. А й справді, мова винна чи ті, хто заяложують це слово?

У присутності цієї жінки неможливо було не згадувати тієї, заради якої Ефракт підкорив Атласа, заради якої Сапор заволодів скіпетром Осімандіса, заради якої Мамілос розорив Сузи і Тентір, заради якої тікав Антоній…

О трепетливе людське серце, якщо й може тебе щось зворушити,

То це палкі обійми цієї гордої жінки.

Єгипетський клафт покривав її густі синяво-чорні кучері. Два краї важкої позолоченої тканини спадали до її тендітних стегон. Невелике круте й вперте чоло оповивав золотий юреюс [36] із смарагдовими очима, здіймаючи над. голівкою молодої жінки своє роздвоєне рубінове жало..

На ній була легка, простора туніка з димчастого чорного серпанку, розшита золотом і злегка пов’язана білим мусліновим шарфом з ірисами, вишитими чорними перлинами.

Таким було вбрання Антінеї. Але якою була під цим чарівним мотлохом вона сама? Молода худорлява дівчина з довгастими зеленими очима, з тонким яструбиним профілем. Наче Адоніс, але нервовіша. Цариця Савська в дитинстві, але з таким поглядом, такою усмішкою, яких. ніхто ніколи не бачив у жінок Сходу. Дивовижне поєднання іронії й невимушеності.

Я не бачив тіла Антінеї. Справді, я й не подумав би: про це чудове тіло, навіть якби мав силу. І, можливо, це було найдивовижнішим з моїх перших вражень. Згадувати про півсотню страчених молодих чоловіків із зали з червоного мармуру, які, однак, тримали у своїх обіймах, це юне тіло: сама думка про це тієї незабутньої миті здалася б мені найстрашнішою профанацією. Незважаючи на сміливий бічний розріз її туніки, відкриту шию, голі плечі, таємничі тіні, що вгадувалися під димчастим серпанком, ця жінка, всупереч своїй страхітливій легенді* вміла справляти враження надзвичайної чистоти, — та що я кажу, — непорочності.

Вона все ще заходилася сміхом, побачивши, як я покотився додолу.

— Гірам-Руа! — гукнула вона.

Я обернувся. І побачив свого ворога.

На капітелі однієї з колон, на висоті двадцяти футів причаївся розкішний гепард. У його погляді ще палала лють від мого удару кулаком.

— Гірам-Руа, — повторила Антінея. — До мене!

Гепард стрибнув, розпроставшись, наче пружина, і розлігся біля ніг своєї господині. Я бачив, як червоний язик лизав її ніжні голі щиколотки.

— Попроси пробачення в пана, — звеліла молода жінка.

Гепард дивився на мене з ненавистю. Жовтий пушок на морді ворушився навколо чорних вусів.

— Фф-тт, — муркнув він, наче велика кішка.

— Ану, — владно наказала Антінея.

Маленький хижак неохоче поповз до мене. Він покірно поклав голову на лапи й чекав.

Я погладив його гарного лоба.

— Не треба гніватися на нього, — сказала Антінея. — Спочатку він так поводиться з усіма іноземцями.

— Отже, мабуть, він дуже часто перебуває в поганому настрої, — зазначив я.

Це були мої перші слова. Вони викликали в Антінеї усмішку.

Вона зупинила на мені довгий спокійний погляд, потім звернулася до однієї з туарезьких жінок: «Агідо, ти нарахуєш Сегеїр-бен-Шейху двадцять п’ять луїдорів».

— Ти лейтенант? — помовчавши, запитала вона.

— Так.

— Звідкіля ти?

— З Франції.

— Про це я могла здогадатися, — сказала вона з іронією. — Але з яких країв?

— З краю, що називається Лот-і-Гарон.

— З якого ж міста?

— З Дюра.