— Зрозумійте ж, — вів далі він уже спокійніше, — помиляються ті люди, які, розмірковуючи про Атлантиду, вважають, що внаслідок катаклізму затонув весь чудесний острів. Всі вони вірили, що його поглинула морська безодня. Але острів не опустився, а піднявся. Нові землі виринули з атлантичних хвиль. Пустеля з’явилася на місці моря. Себхи, солончаки, озера Тритонів, піщані сірти [30] — все це жалюгідні сліди рухливих хвиль, на яких ішли колись флоти підкорювати Аттіку. Пісок краще за воду поглинає цивілізацію. Сьогодні від прекрасного острова, квітучого й зеленого посеред моря, відкритого усім вітрам, лишився тільки цей скелястий масив. У гірській долині, ізольованій від усього живого світу, зберігся лише цей чудовий оазис, що біля ваших ніг, з його червоними плодами й водоспадом, блакитним озером — цими священними свідками золотої доби, яка зникла. Прибувши сюди вчора ввечері, ви перетнули п’ять поясів укріплень— три рови, де колись плавали триреми та які згодом попересихали, і два земляних вали, у яких вирито коридор — його ви проминули на спинах верблюдів. Єдине, що після велетенської катастрофи нагадує про колишню велич і блиск, — це гора, де Нептун тримав свою кохану Кліто, дочку Евенора й Левкіппи, матір Атласа, тисячолітню праматір Антінеї, володарки, в залежність до якої ви потрапили назавжди.

— Мосьє, — сказав Моранж з найвишуканішою чемністю, — мабуть, цілком природне занепокоєння спонукає нас довідатись, які мотиви й мета цієї залежності. Але зверніть увагу на те, з якого боку цікавлять мене ваші одкровення: йдеться не про мої особисті інтереси. Цими днями я натрапив у двох печерах на тіфінагський напис «Антінея». Мій товариш може засвідчити, що я вважав це ім’я грецьким. Тепер, завдяки вам і божественному Платону, я розумію: не слід дивуватися, почувши, що варварка має грецьке ім’я. Але, міркуючи про його етимологію, я не менш розгублений. Чи можете ви просвітити мене щодо цього?

— Звичайно, мосьє, — відповів Ле Меж, — я згоден. Як уже казав вам, ви не перший цікавитесь цим питанням. Більшість дослідників, котрих я бачив тут протягом десяти років, були так само заінтриговані цим грецьким ім’ям, відтвореним тіфінагською мовою. Я навіть склав досить точний каталог цих написів і печер, де вони зустрічаються. Всі, чи майже всі, супроводжуються словами: Антінея. Тут починаються її володіння. Я сам наказав відновити вохрою ті з них, які почали стиратися. Але повернуся до того, що казав вам раніше. Ніхто з європейців, принаджених сюди цією епіграфічною таємницею, потрапивши до палацу Антінеї, більше не цікавився цією етимологією. Їм відразу на думку спадало зовсім інше. Щодо цього можна було б багато чого сказати: як мало важать насправді для вчених суто наукові інтереси і як швидко вони жертвують ними заради буденних справ, пов’язаних, наприклад, з їхнім життям.

— Якщо не заперечуєте, ми повернемося до цього іншим разом, — з чарівною люб’язністю промовив Моранж.

— Мосьє, цей відступ викликаний єдиною метою: довести, що я не вважаю вас одним з тих недостойних вчених. Ви справді зацікавилися коренями імені Антінея, та й ще перш ніж запитати, хто та жінка, яка має таке ім’я, або ж чому ви й ваш друг стали її полоненими.

Я пильно подивився на старого. Але він говорив цілком поважно.

«Тим краще для тебе, — подумав я. — Інакше я швидко викинув би тебе через вікно там іронізувати собі на втіху. Закон земного тяжіння, мабуть, і тут, у Хоггарі, їлає силу».

— Мосьє, вперше побачивши ім’я Антінея, ви, безумовно, побудували кілька етимологічних гіпотез. Чи не будете ласкаві ознайомити мене з ними?

— Охоче, — сказав Моранж.

І дуже спокійно перелічив ті етимології, про які я вже говорив.

Чоловік у вишневій маніжці потер долоні.

— Чудово, — сказав він задоволено. — Дуже добре, принаймні як на ті обмежені знання в галузі елліністики, якими ви володієте. Але все це нісенітниця, архінісенітниця.

— Саме тому я й запитую вас, бо бере сумнів, — лагідно промовив Моранж.

— Не мучитиму вас більше, — сказав Ле Меж. — Слово «Антінея» складається ось з чого: «ті» — це берберський артикль жіночого роду, який є варварським втручанням в слово суто грецьке. Ми знаємо чимало прикладів такої мішанини. Візьміть хоча б слово «Тіпаса», назву північноафриканського міста, що розшифровується як «ціла» і складається з «ті» і «». У даному разі «тінея» означає «нова» від «ті» та «».

— А префікс «ан»? — спитав Моранж.

— Мабуть, я втомився, шановний пане, — кинув Ле Меж, — розповідаючи вам упродовж години про «Крітія», що наслідки такі нікчемні? Хіба не зрозуміло, що сам префікс «ан» не означає нічого? Ви погодитесь, коли я вам скажу, що в даному разі ми маємо справу з дуже цікавою апокопою [31] . Слід читати не «ан», а «атлан». «Атл» зникло внаслідок апокопи; «ан» залишилося. Резюмую: слово «Антінея» можна розкласти на частини: — — ’ — . Звідси й випливає його значення — «нова Атланта».

Я глянув на Моранжа. Він був безмежно здивований. Берберський префікс «ті» його буквально приголомшив.

— Чи мали ви нагоду перевірити цю хитромудру гіпотезу, мосьє? — запитав він оговтавшись.

— Вам варто лише подивитись на ці кілька книжок, — зневажливо промовив Ле Меж.

Він відкрив одну за одною п’ять, десять, двадцять стінних шаф. Перед нашими очима постала предивна бібліотека.

— Усе, усе, тут є усе, — пробурмотів Моранж з жахом і захопленням.

— Принаймні все те, що варте уваги, — сказав Ле Меж. — Усі великі твори, загибель яких оплакує сучасний вчений світ.