І, відкривши книжку, він прочитав таку фразу:

— «Перш ніж дійдемо до суті, мушу вас попередити: не дивуйтеся, почувши, що я даю варварам грецькі імена».

— Що це за книжка? — прошепотів Моранж, блідість якого мене вжахнула.

— Ця книжка, — неквапом, зважуючи кожне слово і тріумфуючи, відповів Ле Меж, — один з найвизначніших, найблискучіших, найскладніших діалогів Платона, це «Крітій, чи Атлантида».

— «Крітій»? Але цей діалог не завершений, — промурмотів Моранж.

— Він не завершений у Франції, в Європі, скрізь, — сказав Ле Меж. — А тут завершений. Перевірте цей примірник.

— Але ж який зв’язок, який зв’язок, — повторював Моранж, поспіхом гортаючи рукопис, — який зв’язок між цим, здається, повним, так, так, завершеним діалогом і цією жінкою, Антінеєю? Чому він належить їй?

— Тому, — спокійно відповів чоловічок, — що це її книжка, це її родовід, розумієте? Тому, що ця книжка засвідчує її дивовижну генеалогію, тому, що вона…

— Тому, що вона?.. — повторив Моранж.

— Тому, що вона онука Нептуна, останній нащадок атлантів.

Ле Меж переможно дивився на Моранжа. Було очевидно, що він звертався лише до нього, вважаючи тільки його гідним своїх відкриттів.

— Їх було багато, мосьє, — сказав він, — тих французьких офіцерів чи іноземців, яких привела сюди примха Антінеї. Ви перший, кому я роблю честь своєю розповіддю. Бо ви учень Берліу, а я так багато завдячую пам’яті цього видатного вченого, що, мабуть, віддам йому шану, поділившись з одним з його учнів, наважуюсь сказати, унікальними наслідками моїх незвичайних досліджень.

Він подзвонив. З’явився Ферраджі.

— Кави для цих панів, — наказав Ле Меж.

Він простяг нам шкатулку, розмальовану яскравими барвами, де було повно єгипетських сигарет.

— Я ніколи не курю, — пояснив він, — але Антінея іноді заходить сюди. Це її сигарети. Прошу, панове.

Я завжди відчував відразу до цього жовтого тютюну, який викликає в перукаря з вулиці Мішодьєр ілюзію, ніби й він смакує розкоші східних пристрастей. Однак цей сорт мускусних сигарет все ж вабив мене. До того ж мій запас «Капораль» уже давно вичерпався.

— Мосьє, — сказав мені Ле Меж, — ось добірка «Ві парізьєн», погортайте її, якщо вона вас цікавить, а я тим часом поговорю з вашим другом.

— Мосьє, — відповів я досить різко, — я справді не був учнем Берліу. Але дозвольте хоча б послухати вашу розмову: сподіваюся, вона не буде для мене нецікавою.

— Як вам завгодно, — сказав старий.

Ми зручно вмостилися. Ле Меж сів до столу, стягнув свої манжети й почав такими словами.

— Панове, хоч як я не переконаний у потребі бути об’єктивним ученим, мені важко повністю відмежувати свою власну долю від історії останньої представниці роду Кліто й Нептуна. Це й тішить мене, і засмучує.

Я — жертва своїх власних вчинків. Ще з дитинства захоплювався історичними науками, які зазнали у XIX столітті бурхливого розвитку. Я визначив свій шлях. І пішов ним всупереч усім і проти всіх.

Саме так, всупереч усім і проти всіх. Не володіючи іншими засобами, крім вміння працювати і особистих здібностей, я, витримавши конкурс 1880 року, був прийнятий доцентом історії та географії. Це був важкий конкурс. Серед тринадцяти допущених — люди, котрі згодом прославилися: Жюліан, Буржуа, Ауербах… Я не проти моїх колег, які тепер досягли вершин, діставши офіційне визнання. Із співчуттям ставлюся до їхніх творів і прикрих помилок, спричинених браком документації: вони легко компенсували б неприємності, пов’язані з моєю університетською діяльністю, і викликали б радість, змішану з іронією, якби я вже давно не вищився над тим, щоб задовольняти власне честолюбство.

Я познайомився з Берліу, будучи викладачем ліцею в Ліоні, і почав жадібно вивчати його праці з історії Африки. Тоді в мене народилася ідея дуже оригінальної докторської дисертації: провести паралель між Кахеною, берберською героїнею VII століття, яка боролася проти арабських завойовників, і Жанною д’Арк, французькою героїнею, котра воювала проти англійських окупантів. Я запропонував філологічному факультетові в Парижі тему: «Жанна д’Арк і туареги». Це просте формулювання викликало в колах науковців загальне обурення і навіть безглуздий сміх. Друзі обережно попереджали мене. Але я відмовлявся вірити їм. Та одного дня мені довелося капітулювати. Мене запросив ректор і, виявивши інтерес до стану мого здоров’я, що мене здивувало, нарешті запитав, чи не хотів би я взяти дворічну відпустку із збереженням половини утримання. Я з обуренням відмовився. Ректор не наполягав, але через два тижні рішенням міністерства мене без жодних формальностей перевели до одного з найнезначніших, найвіддаленіших ліцеїв Франції, у Мон-де-Марсан.

Можете уявити, як це образило мене, і пробачите, що я повів розпусне життя. Та й що робити в провінції, як не їсти й пити? Я удався до того й іншого. Моя платня розтанула… Гусячі паштети, бекаси, вина. Наслідки не забарилися: не минуло й року, як мої суглоби почали тріщати, наче погано змащені маточини коліс велосипеда, на якому довго їхали курним шляхом. Жорстокий напад подагри прикував мене до ліжка. Добре, що в цьому благословенному краї ліки — поряд з недугою. Я поїхав на канікулах до Дакса, щоб розчинити ці маленькі болючі кристали.