Жур тихо гукає: «Мірею!» і, зустрівшись на відстані з підсвіченим поглядом брата, в якому відчуженість змішує і вогонь, і місяць, так само тихо, але виразно, скеровує до нього слова: «Листочок більше ніколи не буде з нами». В тих словах бринить молитва про рідну кров, запитання, надія на розуміння, надія на опритомнення від такого реального дитячого сновидіння. Кселя рвучко обертається, зблис куючи в очах якимось власним, чорним нічним вогнем (тіні понад травами, озеро, шиби нежи лого будинку): «Ну і нехай!» - цідить вона крізь зуби. Жур підводиться, якось механічно запускає ціпком в глухе клубування кущів і підходить до багаття. Легкий вітерець - невідомо, коли він встиг з’явитися - відносить сморід варива вбік. Всі троє зачаровано див ляться, як булькає на вогні цей дурний дитячий «супчик», і не помічають, як легкі пера хмар падають на Повню, а довкола кужелиться, всмоктуючи зоряне небо, грозова піна. Безгучні поодинокі блискавиці розбризкують піну, м’яко облизують тіні… Раптом різкий шквал викрешує з багаття віяло іскор і диким конем несеться крізь кущі, крізь прання, здиблене гортанним звуком, а іскри переливаються і плутаються в його розвіяній гриві…

–  Гроза, - каже Кселя з якоюсь дивною пос мішкою.
– Зараз буде злива.
– І що ми далі з усім цим робитимемо?

Навіщо все це взагалі?
– досить голосно крізь грозу запитує Жур.
– Іди до дому - спалахує Кселя в бік Мірея й спокійно, буденно звертається до Жура: «Пішли зі мною їбатися. На горище…»

У темному від цілонічної зливи піску - білі ямки сухих слідів. Чайки незворушними чов никами - в окрайці тихого водяного дзеркала, де відбиваються розмиті сліди хмар у підсихаючій млосній каламуті ранкового неба. Сонце в ім лі - пухнасте.

Присадкуваті й дебелі, як дві морські корови, сидять на злинялих коцах дві тітки в розхлябаних капелюхах, з наліпленими на носи листочками, і їхнє старече сало вилізає огрядними, немов грозові хмарища, нашаруваннями з неосяжних білих бюстгальтерів й доісторичних трико (у однієї - абрикосового кольору, у іншої блякло салатного). Мляві голоси їхні долинають до незворушних човників чайок, що стежать за своїми відображеннями у лункій, пухкій, мов опара, теплій ранковій тиші.

–  Вы знаете, Полина Осиповна, у Машито сегодня выкидыш сделался! Муж - весь белый как мел - её в город повёз на Колиной машине.

–  Господи! Бедняжка! Она ведь думала к Рождеству родить… Уже следующим летом «мама» бы говорил…

–  И не говорите, такое горе… Да она молодая ведь, ещё забеременеет.

–  А падчерицуто на кого оставили?

–  Да ейто что сделается! Эта девчонка - такая оторва, что хоть в пустыню её забрось - не растеряется!

–  Даа… Всётаки каждой женщине своё дитя, кровное, родное нужно…

Непритомна тінь найстаршої верби вран ці - глуха, тьмяна, порожня - ніби покинута кімната. Густа і вогка. Наче льох.