Їх очі здибалися… він на хвильку задумався й відтак додав: «Хіба б пішов, якби котра з сестер мала бажання… а ради себе ні».

«Але подумайте, що се п ри м а р и, що побачили б… — упімнула, наче пригадувала щось, з притиском Ева. — Я дуже цікава на те, знаю цей твір лиш з читання… й перворядні актори… грають… через те».

В тій хвилі застукав хтось з вулиці нетерпеливо до дверей. Ева кинулася до них, отворила їх настільки, щоб висунути голівку, й кликнула голосно: «Зараз пані доктор, зар-раз» — і зачинила назад двері.

Пані доктор Емі трохи об’ємиста, старша незамужня дама з острими ясними очима й цвікером на носі, відкликнула щось високим тоном, але Ева не дочула. Вітер затріснув двері назад, вдарив своїм крилом нетерпеливу докторшу філософії й зривав її капелюх так сильно, що вона оберталася сама круг себе, вдержувала то сукню, щоб не підоймав її, то капелюх — і хотіла-не-хотіла ждала дальше.

«Дуже хочу бачити примари, пане Цезаревичу… отже?» — її великі вижидаючі очі звернулися до молодого чоловіка.

Сестра переглянулася з братом. Щось ніжне пересунулося по її обличчю й «піди, Юлику» сказала прохаючим голосом. «Ти стільки пильнуєш вже ті книжки, крім проходів з ними, не виходиш нікуди — отже… але, може, піде й Оксана».

Юліян відгорнув волосся.

«Як піде вона, то я піду, — відповів, — а ради себе самого, то ні. В мене справді небагато часу. Будучи у Відні, я гадаю, що побачу і там примари… й ліпше… бо в театрі. І я люблю Ібсена до деякої міри».

«Бо я хотіла лише з н а т и». По тих словах Ева висунула спідню губу вперед і помовчала. Відтак, не зводячи з нього очей, ждала. Юліян вийшов з кімнати і за хвильку вернув. Він питав сестру. Оксана піде.

«Значиться, підемо».

«Так. Від шостої до восьмої. Я буду з докторкою Емі. Де стрінемося?»

«Я вас віднайду».

«Урядіть так, щоб ми близько сиділи. Я вас познайомлю й з докторкою, ви мусите її пізнати».

Юліян склонився, а вона, подаючи руку старшій сестрі, з блискучими очима майже вибігла з кімнати. Молодий чоловік пішов кілька кроків за нею, вернув і, станувши перед входовими скляними дверми робітні, дивився через кілька хвиль мовчки за нею. Опісля вернувся на своє місце й забрався наново до своєї книжки. Раз підвів голову й поглянув на сестру. Їх погляди стрінулися. Він, мов схоплений на лихім вчинку, хутко сховав очі, похиливши голову вниз. Зоня, піднявши брови вгору, як чинив це батько й Юліян, сказала: «Отже, така Ева Захарій… вона…?»

«Вона, Зоню».

«Поки що несміла дівчина, а все-таки за с в о є смілива, не гарна, а гарна».

«В тім-то й річ».

Відтак настала мовчанка. Він понурився в науку, й в хаті лиш чутно було тикання ріжних годинників. Але він був звик до того, воно йому не мішало.

Згодом увійшла Оксана й покликала обох до чаю.

Коли вечором брат з сестрою вернули по «Примарах», застали матір і обох сестер похиленими над шитвом. Оксана кинулась меж них. «Ах, мамо, мамочко, — кликнула з захопленням. — Що це за штука. Яка потрясаюча й захоплююча. Яка я тобі вдячна, братику, що ти забрав мене й я се бачила. Я ніколи її не забуду… Побачиш».

«Доки не побачиш другу таку саму, а може, ще й сильнішу, — відповів брат і, усміхаючись, сів біля Марії та обняв її рукою за шию. — Чи довго будеш отак між нами?»

Вона звернула до нього личко й погрозила пальцем.

«Хто тому винен? — відповіла. — Чи до мене приносив Захарко з Покутівки листи, пакунки, овочі і т. і. Та й гляди, щоб і тебе Покутівка не потягнула згодом».

«Подякуй панні Еві Захарій, Оксано, що бачила «Примари», якби не вона — ви б були сиділи обоє тут між нами».

«Не добре я кажу, Юліяне», — кликнула Зоня, натягнувши обі руки з голкою близько до лямпи, щоб наволікти свіжу нитку.

«Ага, Ева Захарій!» — обізвалася тут Оксана вдруге з захватом. — Я пізнала її і пані доктор Емі. Вони обі припали мені до вподоби. Кожда щось має за собою, чим цікавить. Але як вплинули «Примари» на Еву, Юліяне, ти завважав? Господи! Я думала, з нею станеться що-небудь. Ти бачив її очі? І все шукала ними тебе. Здається, всі її почування сього вечора зосередилися в її очах. А коли сказав в картині при кінці Освальд туманіючи «сонце… сонце», вона схилила голову вниз, притиснула хусточку до очей і захлипала. Вже й я ледве держалася в рівновазі з жалю — але так, як вона, піддалася вражінню… не знаю. А як ми виходили з кіна, вона ще спішно притиснула впослідне хустку до лиця й сказала до Др. Емі: — Чи не добре зроблю я, коли піду на медицину? Ви знаєте… Що вона під тим думала? А та відповіла, що їй не треба ходити на такі роздражнюючі штуки й що не треба все так трагічно брати. А вона відповіла: чи не є таке наслідно обтяження щось с т р а ш н о г о.

«Страшне, як не страшне, але все має свої границі й не кождий має до того диспозицію. Ти не чув Юліяне?» — звернулася до брата Оксана.

«Чув щось… але я помітив, що Др. Емі спішила додому й тому повторив те саме, що навала п-ні Др. Емі».

«А вона відповіла, що, „ні“, що знов піде на „Примари“ й все буде ходити на подібне, аж доки не перейметься відразою до т р у н к і в, до крови. На що пані доктор сказала їй: „На здоров’я вам, Евко“, з чого Ева в своїм трагічнім настрою відразу розсміялася. Пізніше додала: „Я одна піду на медицину, абисте це знали всі. Всі, що до дного“. Мабуть, ми її вже не побачимо, Юліяне. Як гадаєш?»